Потоп. Том I. Генрик Сенкевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ раз і ще раз, але побачивши, що це не допомагає, нарешті озвався:

      – Шановна панно, ви вільна!..

      Тоді з-під накинутого волосся поглянули на лицаря блакитні очі, а потім показалося за ними чарівне обличчя, хоча бліде і немов непритомне. Пан Міхал сподівався вдячності, вибуху радощів, однак полонянка сиділа нерухома і лише дивилася на нього безтямно. Тому лицар сказав удруге:

      – Приходьте, панно, до тями, Бог зглянувся на вашу невинність. Ви вільна і можете повертатися у Водокти.

      Цього разу в погляді Білевичівни було більше притомності. Вона піднялася зі скрині, струснула назад волосся та спитала:

      – Хто ви такий?

      – Міхал Володийовський, драгунський полковник віленського воєводи.

      – Я чула битву… постріли?.. Розповідайте.

      – Та що там розказувати. Ми прийшли вас урятувати. Білевичівнa вже цілком схаменулася.

      – Дякую вашій милості! – вимовила вона поспішно тихим голосом, в якому пробивався смертельний неспокій. – А з тим що сталося?..

      – З паном Кміцицом? Не бійтеся, панно: він лежить без тями надворі. І це я, не буду хвалитися, зробив це.

      Пан Міхал сказав це з певною метою, але якщо він сподівався подиву, то марно. Білевичівна не зронилa ні слова, натомість хиталася на ногах і руками почала шукати опору за собою, відтак опустилася важко на ту саму скриню, з якої хвилину тому підвелася.

      Лицар підбіг до неї жваво.

      – Як ви почуваєтесь?

      – Нічого… нічого… Зачекайте, будь ласка… То пан Кміциц убитий?..

      – Що мені той пан Кміциц! – зупинив її пан Володийовський. – Тут про вас ідеться!

      Раптом сили до юнки враз повернулися, бо вона підвелася знову та, глянувши йому відверто в очі, крикнула з гнівом, нетерплячістю та розпачем:

      – Як Бог живий, відповідайте! Вбили?..

      – Пан Кміциц поранений, – відповів здивований пан Міхал.

      – Живий?..

      – Живий.

      – Гаразд! Дякую вам.

      І ще непевним кроком попрямувала до дверей. Полковник стояв із хвилину, скубаючи свої вуса та хитаючи головою. Потім буркнув сам собі:

      – Цікаво, вона мені дякує за те, що пан Кміциц поранений, чи за те, що живий?

      І вийшов за панночкою. Застав її в прилеглій спальній кімнаті, стояла посередині, немов скам’яніла. Чотири шляхтичі саме вносили пана Анджея. Двоє перших, обернувшись боком, з’явилися у дверях, а з їхніх рук звішувалася до землі бліда голова пана Анджея, зі заплющеними очима та згустками чорної крові у волоссі.

      – Притримайте там! – наказував Кшись Домашевич, котрий ішов за ними. – Спокійно через поріг. Хай йому там хтось голову підтримає. Добре!..

      Конец ознакомительного фрагмента.

      Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

      Прочитайте СКАЧАТЬ