Джерело. Дэн Браун

Чтение книги онлайн.

      – Це репродукція?

      – Ні, оригінал, – відгукнувся Вінстон.

      Ленґдон придивився. Картину, абсолютно очевидно, роздрукували на великоформатному принтері.

      – Вінстоне, це ж роздрук. Він навіть не на полотні.

      – Я на полотні не працюю, – відповів Вінстон. – Я створюю свої картини віртуально, а потім Едмонд їх для мене друкує.

      – Чекайте, – не повірив Ленґдон. – Це – ваше?

      – Так, я намагався наслідувати стиль Жоана Міро.

      – Бачу, – сказав Ленґдон. – Навіть підписано – «Міро»! – Ні, – зауважив Вінстон. – Придивіться. Прізвище Жоана Міро пишеться з надрядковим значком: Miró. А я написав без значка. Це miro по-іспанськи значить «дивлюся».

      «Розумно!» – мимоволі відзначив Ленґдон, побачивши, як єдине око в стилі Міро дивиться на глядача з центру картини Вінстона.

      – Едмонд просив мене намалювати автопортрет, і я зробив його.

      «Це твій автопортрет? – Ленґдон знову подивився на набір нерівних звивин і завитків. – Певне, ти дуже дивний комп’ютер».

      Ленґдон нещодавно читав про те, що Едмонд дедалі більше захоплюється навчанням комп’ютерів алгоритмічного мистецтва – тобто такого, яке генерують дуже складні комп’ютерні програми. У зв’язку з цим поставало незручне питання:-якщо комп’ютер створює мистецтво, то хто ж митець – машина чи програміст? У Массачусетському технологічному інституті дуже гарно виконані зразки алгоритмічного мистецтва викликали активне, але якесь незграбне обговорення в гуманітаріїв Гарварду: «Чи саме мистецтво робить нас людьми?»

      – Також я пишу музику, – бадьоро додав Вінстон. – Якщо вам буде цікаво, попросіть потім Едмонда зіграти щось для вас. Але нині маєте поспішати. Дуже скоро почнеться презентація.

      Ленґдон вийшов із галереї – і опинився на високому містку над головним атріумом. По другий бік величезної зали екскурсоводи спрямовували жменьку спізнілих гостей від ліфтів і вели їх, мов череду, в бік Ленґдона просто над ним.

      – Сьогоднішня програма розпочнеться лише за кілька хвилин, – мовив Вінстон. – Чи ви бачите вхід у презентаційний простір?

      – Так. Він просто переді мною.

      – Чудово. Це ваш кінцевий пункт. Зайшовши, ви побачите кошики для аудіопристроїв. Едмонд попросив вас не здавати свій, залишайте його з собою. Таким чином по завершенні я зможу вивести вас чорним ходом із музею, де ви не опинитеся в натовпі й спокійно знайдете таксі.

      Перед очима в Ленґдона постали літери й цифри, які Едмонд написав на візитівці з тим, щоб він показав їх водію.

      – Вінстоне, мені Едмонд написав просто: «BIO-EC346».

      Він сказав, що це до болю простий шифр.

      – Він сказав правду, – швидко відказав Вінстон. – Ну а тепер, професоре, програма ось-ось розпочнеться. Дуже сподіваюся, що вам сподобається презентація містера Кірша, і з нетерпінням чекаю на спілкування з вами після неї.

СКАЧАТЬ