Ті, що не мають коріння. Наоми Новик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ голос її урвався.

      Весна була поганою, навіть якщо з Пущі виходив лише один ходак і починав висмикувати людей з лісів, наче плоди. Я якось бачила одного, здалеку крізь дерева – наче величезний паличник, спершу майже невидимий серед підліску, неправильно й жахливо збудований, тож, коли він ворухнувся, я, здригнувшись, позадкувала від нього з відчуттям нудоти. Вони мали руки та ноги, схожі на гілки, з довгими тонкими пальцями-стеблинами, і вони пробиралися крізь ліси та знаходили місця біля стежок і біля води, біля галявин, а тоді тихо чекали. Якщо хтось підходив до них на відстань витягнутої руки, врятувати цю людину було неможливо, якщо поблизу не було багацько людей із сокирами та вогнем. Коли мені було дванадцять, одного спіймали за півмилі від Заточека, крихітного сільця, що було останнім у долині, останнім перед Пущею. Ходак забрав дитину, маленького хлопчика, який ніс матері відро води для прання; вона побачила, як його схопили, й закричала. Поблизу було достатньо жінок, аби здійняти тривогу та сповільнити ходака.

      Урешті-решт його зупинили вогнем, але рубати його на шматки все одно довелося цілий день. Ходак зламав дитині руку та ноги там, де схопився за них, і не відпускав, аж поки йому не перерізали тулуб і не відтяли кінцівки. Навіть тоді відривати пальці від тіла хлопчика мусили троє сильних чоловіків, і в нього лишилися шрами довкола рук і ніг із візерунком, як на корі дуба.

      Тим, кого ходаки відносили до Пущі, щастило менше. Ми не знали, що з ними ставалося, та часом вони повертались, чимось дивно заражені: усміхнені й бадьорі, неушкоджені. Будь-кому, хто не знав їх добре, вони здавалися майже самими собою, і можна було півдня проговорити з одним з них і так і не усвідомити, що щось не так, поки не зрозумієш, що берешся за ніж і відтинаєш собі руку, виколюєш собі очі, відрізаєш собі язика, тим часом як та людина говорить і далі, усміхнена і страшна. А тоді вона бралася за ніж і входила у дім співрозмовника, до його дітей, поки той лежав назовні сліпий, задиханий і не годен навіть закричати. Якщо ходаки забирали когось, кого ми любили, ми знали, що сподіватися можна хіба на його смерть, і на неї можна було лише сподіватися. Ми ніколи не могли знати напевне, аж доки хтось із них не виходив і не доводив, що не помер, а тоді його доводилося ловити.

      – Не Кася, – видихнула я. – Не Кася.

      Венса схилила голову. Вона ридала мені в руки, які й досі тримала залізною хваткою.

      – Будь ласка, Нєшко. Будь ласка, – говорила вона хрипко, без надії. Вона б ніколи не приїхала просити Дракона про допомогу, я знала; вона була б мудрішою. Та вона приїхала до мене.

      Вона ридала без упину. Я завела її всередину, до невеличкого передпокою, а Дракон нетерпляче забрів у кімнату та простягнув їй напій, хоча вона відсахнулася від нього і сховала обличчя, поки його їй не дала я. Вона важко розслабилася майже одразу, як його випила, і її обличчя розгладилося; вона дозволила мені провести себе нагору до моєї кімнатки, а тоді тихо лягла на ліжко, хоча й з розплющеними СКАЧАТЬ