Ті, що не мають коріння. Наоми Новик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ наполовину заплющились. Обличчя в нього було страшенно блідим. Я підклала полотна йому під руку та прив’язала його мотузкою. Зчистила широкими смугами шкірку лимона, зірвала листки розмарину зі стеблин, потовкла це все і вкинула в гарячу воду, щоб сильний солодкий запах піднявся та прогнав сморід. Тоді я закусила губу та, набравшись сміливості, різонула по розпухлій рані ножем для фруктів. Із неї потік зелений гній, схожий на смолу. Я лила на рану гарячу воду чашку за чашкою, аж доки не очистила її. Хапала змочені трави й лимон пригорщами та щільно укладала їх.

      У Драконових нотатках не йшлося нічого про те, що означає «покласти дихання на рану», тож я нахилилася та стала видихати на неї замовляння, пробуючи одне, а тоді – інше; при цьому мій голос зривався. Усі вони здавалися недоречними у моїх вустах, незграбними та кострубатими, і нічого не відбувалося. У розпачі я знову поглянула на нерівні оригінальні записи; там був рядок, у якому йшлося: «Наспівування «кай» і «тігас» за власним смаком матиме особливу силу». Усі Драконові замовляння містили варіанти цих складів, але долучаючись до інших, вони утворювали довгі складні фрази, що заплутувались у мене на язиці. Натомість я схилилася та заспівала: «Тігас, тігас, кай тігас, кай тігас», – знову й знову, і зрозуміла, що переходжу на мелодію пісеньки про сто років життя, яку співають на день народження.

      Звучить дурнувато, але її ритм був простим і знайомим, він тішив. Мені більше не доводилося думати про слова: вони наповнювали мені вуста й виливалися, наче вода з чашки. Я перестала згадувати безумний сміх Єжи та зелену злу хмару, що заглушила світло всередині нього. Був лише легкий рух пісні, спогад про обличчя, що зібралися довкола столу та сміялись. А тоді нарешті полилися чари, але не так, як тоді, коли їх з мене поспіхом тягнули Драконові уроки заклинань. Натомість мені здавалося, ніби звук наспіву перетворився на струмок, який має нести із собою чари, а я стояла край води з глеком, який все не порожнів, і вливала тоненьку срібну цівку у стрімку течію.

      Під моїми руками дужчав солодкий аромат розмарину та лимона, який пересилював сморід зарази. З рани стало литися дедалі більше гною – настільки, що я б захвилювалась, якби Драконова рука не виглядала дедалі краще: жахливий зеленкуватий відтінок зникав, а потемнілі й набряклі жили зменшувалися.

      Я починала задихатись, але, окрім того, я також чомусь відчувала, що закінчила, що моя робота завершена. Я довела свій наспів до простого кінця, піднявшись і опустившись на одну ноту; врешті-решті я, власне, усе одно лише мугикала. Тепер блискуче світло там, де він тримав руку, біля ліктя, сильнішало, яскравішало, і раптом від його хватки розповсюдилися тоненькі промінчики світла, що побігли його жилами та пройшли ними, наче гілки. Гнилизна зникала: плоть виглядала здоровою, а шкіра відновилася – до його звичної нездорової блідості від відсутності сонця, що все ж таки була йому притаманною.

      Я спостерігала за цим, стримуючи дихання, майже не наважуючись СКАЧАТЬ