.

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Отак я опинився перед її дверима.

      Постукав та почав чекати відповіді.

      Сторож із церкви проходив повз.

      – Хлопче, на будинку мітка, – мовив він.

      – Так, я знаю.

      – Не ходи туди. Це небезпечно.

      Я виставив перед собою руку:

      – Не підходь. Я теж проклятий. Не наближайся.

      Звісно ж, я брехав. Але брехав дієво, бо сторож поспіхом забрався геть.

      – Роуз, це я, – мовив я крізь двері. – Це я, Том. Я щойно бачив Ґрейс коло річки. Вона сказала, що ти тут…

      Я довго чекав, але зрештою почувся її голос:

      – Томе?

      Я вже багато років не чув її голосу.

      – Боже, Роуз, відчиняй же! Нам треба поговорити!

      – Ні, Томе, не можу, я хвора.

      – Роуз, я знаю. Але я не захворію. Я за останні місяці спілкувався з безліччю хворих на моровицю[15], та підхопив лише застуду. Роуз, благаю, відчини.

      Вона відчинила.

      І я побачив її. Жінку. Ми були приблизно одного віку, але вона просто виглядала на свої п’ятдесят, коли сам я скидався на підлітка. Шкіра в неї була сіра, а виразки вкривали обличчя, наче мапа островів. Вона ледь стояла, і я почувався винним за те, що примусив її встати з ліжка. Тим не менш вона зраділа мені. Я допоміг їй знову лягти та сів поруч.

      – А ти молодий… досі… майже хлопчисько.

      – Дивись, у мене отут зморшка. Бачиш?

      Я узяв її руку та приклав собі до лоба, бо зморшку вона розгледіти не змогла.

      – Пробач мені, – мовила вона. – Пробач за те, що я прогнала тебе.

      – Ти мала рацію. Моє існування становило загрозу твоєму життю.

      Маю сказати: я не впевнений щодо слів, які наводжу тут. Імовірно, ми говорили якісь інакші слова, але я так пам’ятаю, а більше мені немає на що покладатися. Ми завжди вважаємо наші спогади більш реальними за саму реальність, а вони не завжди збігаються.

      Хоча оці слова я чітко пам’ятаю:

      – Темрява оточує все довкола. І це найстрашніший екстаз.

      Я відчув жах від усвідомлення її жаху. Мабуть, ось це і є розплата за кохання – відчувати біль іншої людини як власний.

      Роуз іноді починала марити. Хвороба швидко її забирала, майже в мене на очах.

      Ми були як дві протилежності: моє життя лежало переді мною в майже нескінченному майбутньому, а її – стрімко добігало кінця.

      У будинку було темно, вікна забрали дошками. Вона лежала на ліжку у вологій нічній сорочці, а її обличчя скидалося на мармурове – сіре з червоним. На шиї набрякли бубони з яйце завбільшки. Моторошно було бачити її у такому понівеченому стані.

      – Усе добре, Роуз… Усе добре.

      Очі в неї розширилися від жаху, наче щось напирало в голові зсередини.

      – Тихше, тихше… Усе буде добре.

      Сміховинно. СКАЧАТЬ