Як зупинити час. Мэтт Хейг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ цілком мене влаштовуєте. Але навіть якби мені щось не сподобалося, я б усе одно дала вам цю роботу.

      – Справді? А чому?

      – Бо інших кандидатур у мене немає, – її брови злетіли угору.

      Ми обоє засміялися. Але сміх помирає швидше за поденьку, і вона каже:

      – Я живу на вулиці Чепел-стрит. Ви раптом нічого про неї не знаєте?

      Звісно, знаю. Мене наче пронизує холодним вітром. Голова вибухає болем. Я бачу пиріг, що печеться у печі. Пиріг з яблуками. Не треба було просити в Гендріха цього життя. Я згадав Роуз, згадав останню нашу зустріч та її широко розплющені очі, повні відчаю.

      – Чепел-стрит… Ні, боюся, я нічого не знаю про цю вулицю.

      – Це пусте, – вона зробила ковток кави.

      Я глянув на портрет Шекспіра. Здавалося, він дивиться на мене як на старого друга. Унизу був напис: «Ми знаємо, хто ми є. Але не знаємо, ким ми можемо бути».

      – У мене якесь передчуття щодо вас, Томе. Треба ж вірити в передчуття, чи не так?

      – Мабуть, треба, – хоча насправді передчуття були єдиною річчю, в яку я не вірив ніколи.

      Вона всміхається мені. Я всміхаюсь у відповідь.

      Потім підводжуся та прямую до дверей.

      – До зустрічі у вересні, – прощаюся я.

      – О, та вересень уже на носі! Бачте, час має дивну властивість. Як стаєш старшим, він прискорюється.

      – Аби ж, – буркнув я.

      – А ще діти, – додає вона. Вочевидь, не почула мене.

      – А що діти?

      – Діти прискорюють життя. У мене троє. Старшій дочці двадцять два, минулого року закінчила університет. Ще наче вчора вона складала конструктор – а сьогодні вже отримує ключі від першої квартири. Двадцять два роки минули як одна мить. У вас є діти?

      Я тримаюся за ручку дверей. І це теж «зараз», це мить. І вона збудила тисячі інших болючих моментів.

      – Ні, – відповідаю. Збрехати простіше. – У мене немає дітей.

      На мить запанувала ніякова тиша. Можливо, вона хотіла щось сказати з цього приводу, та натомість лише мовила:

      – До побачення, містере Азар.

      Я виходжу в коридор. Тут пахне тим самим дезінфікуючим засобом. Стіну підпирають двоє підлітків, що не піднімають очей від екранів телефонів, наче ті старі монахи зі своїми молитовниками. Я озираюся: Дафна вже дивиться в екран свого комп’ютера.

      – Так, до побачення.

      Я вийшов з кабінету Дафни Беллоу, зі школи, і опинився водночас у двадцять першому та сімнадцятому сторіччі. Десь миля відділяла мене від Чепел-стрит – я наче у трансі минаю безліч букмекерських контор, тротуарів, зупинок та бетонних стовпів. Вулиці здаються мені надто широкими. Коли я нарешті опиняюся на Чепел-стрит, мої здогадки справджуються: тих будинків більше немає. Тепер тут лише багатоповерхівки, збудовані наприкінці 1800-х, – високі будівлі з червоної цегли. Так само суворі та аскетичні, як і у дні, коли їх щойно збудували.

      На розі вулиці, де колись СКАЧАТЬ