.

Чтение книги онлайн.

      – Акіта – японська порода. Доволі рідкісна. Трохи схожий на хаскі, еге ж?

      – Є таке.

      Це саме те місце. Я так думаю. Отут, на місці клітки з цим сумним собакою, була кімната, що слугувала нам спальнею.

      – Скільки йому років?

      – Та чимало. Одинадцять. Саме через вік нам важко знайти для нього новий дім.

      – А як він тут опинився?

      – Його забрали у власників. Ті тримали його на балконі на ланцюгу. Він був у жахливому стані. Погляньте-но, – вона показала на червоний шрам на стегні, де не росла шерсть, – гасили недопалки.

      – Він такий сумний.

      – Ще б пак.

      – А як його звати?

      – Ми не знаємо. Тож назвали Авраам.

      – Чому?

      – Бо забрали його з району вежі Лінкольна.

      – Йому пасує. Авраам.

      Пес встав та підійшов до мене. Погляд його блакитних очей наче хотів мені щось сказати. Я не збирався брати пса, принаймні сьогодні точно. Але тільки погляньте на мене, ось я кажу:

      – Я забираю його. Додому.

      Лу здивовано витріщається на мене:

      – Ви не подивитеся інших собак?

      – Ні.

      Я ще раз поглянув на рожеву набряклу пляму на руці Лу та згадав той холодний зимовий день, коли я сидів у доктора Хатчінсона під кабінетом та чекав на свій діагноз.

      Лондон, 1860 рік

      Надворі лютувала хуртовина. Після кількох аномально теплих для січня днів температура різко впала. То була найхолодніша зима в Лондоні з 1814 року (того року жартували про Наполеона, потім стався фінансовий скандал і відбувся останній зимовий ярмарок[18] на льоду Темзи).

      Тієї зими на вулиці панувала така холоднеча, що ворушити м’язами обличчя було майже неможливо. Здавалося, що кров у жилах замерзає. Мені довелося іти дві милі пішки на Блекфраєрс-роуд, і я ледь бачив, куди йду, орієнтувався лише по ліхтарях на елегантних чорних кутих стовпах, які тоді були модними та сучасними. На вулиці Блекфраєрс-роуд була лікарня, де працював доктор Хатчінсон, – Лондонська лікарня інфекційних та неінфекційних захворювань шкіри[19]. У вікторіанські часи це вважалося чудовою назвою.

      Звісно, ніяких захворювань шкіри в мене не було. Жодних висипів чи подразнень. З моєю шкірою було все гаразд, якщо не брати до уваги, що їй тоді було вже двісті сімдесят дев’ять років. Звісно, моя шкіра не виглядала на свій вік, та і почувався я значно молодшим. Думаю, емоційно я відчував себе тридцятирічним.

      Звернувся я до доктора Хатчінсона не через хворобу, а через його дослідження в іншій сфері – у сфері прогерії.

      Назва цього феномену походить від двох грецьких слів: pro – «раніше» чи «передчасно» та geras – «старість». Тобто передчасне старіння. Загалом, назва чудово пояснює цей феномен. У дитини ще в юному віці починають з’являтися ознаки старіння, що з роками СКАЧАТЬ