Як зупинити час. Мэтт Хейг

Чтение книги онлайн.

      – Хочете, я вас підвезу?

      – Ні-ні, – надто швидко відповідаю я. – Я… тут… це…

      (Байдуже, як довго ви живете, але навчитися вести оці пусті балачки неможливо.)

      – Я Камілла. Камілла Герен. Приємно познайомитися ще раз. Я француженка. Тобто викладаю французьку. Ну і француженка за національністю теж, хоча яка різниця, хто де народився, згодні? Тільки ідіоти надають значення таким дрібницям.

      Не знаю чому, але випалюю:

      – Я теж народився у Франції. – Чорт забирай, у мене в резюме написано зовсім інше, а Дафна поруч. Що я роблю? Нащо було це казати?

      Інша вчителька – з нею я ще не знайомий – виходить зі школи.

      Камілла прощається з нею, а потім знов до мене:

      – То що, ви теж говорите французькою?

      – Oui. Але моя французька дещо застаріла – un peu vieillot[38].

      Вона нахиляє голову, і на лобі з’являється зморшка. Я знаю цей погляд – впізнавання.

      – C’est drôle. J’ai l’impression de vous reconnaître[39]. Де б ми могли бачитися? І я не про парк. Раніше. Я точно бачила вас раніше.

      – Мабуть, мого допельґанґера[40]. У мене таке обличчя, що його часто з кимось плутають.

      Я ввічливо всміхаюся та намагаюся дистанціюватися. Такі розмови не ведуть ні до чого хорошого. А ще від них посилюється головний біль.

      – У мене короткозорість, тому я ношу окуляри. Але колись я проходила тест, і мені повідомили, що в мене неймовірна візуальна пам’ять, – упевнено розповідає вона. – Це мій дар. Якісь особливості скроневої частки мозку. Такі показники має лише один відсоток людей. Ось який у мене мозок.

      Як же я хочу, аби вона припинила розмовляти. Хочу стати невидимим. Хочу стати нормальною людиною, якій немає чого приховувати. Але я просто відводжу погляд.

      – Це чудово.

      – А коли ви востаннє були у Франції?

      – Уже давно, – я сумніваюся, що вона настільки доросла, щоб згадати мене з 1920-х. Тут нарешті замок піддається. – До завтра!

      – Я точно згадаю, де я вас бачила! – сміється вона та сідає у свій маленький «Ніссан». – Я розгадаю вашу загадку!

      – Ну ж бо! – кажу я, а коли вона зачиняє дверцята, додаю: – Чорт забирай…

      Вона виїжджає з парковки та сигналить мені на прощання. А потім ще махає рукою. Я теж махаю. Сідаю на велосипед та їду геть. Це було б так просто – взагалі завтра не приходити. Просто подзвонити Гендріху та зникнути. Але якась маленька – маленька, але небезпечна – часточка моєї свідомості хоче дізнатися, де ж вона мене бачила. Може, це та часточка, яка прагне, щоб її розгадали?