Як зупинити час. Мэтт Хейг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вона припинила грати та поклала лютню, яку подарував мамі герцог Рошфорський, коли я був ще зовсім малий.

      – Ти не старшаєш.

      – Ну мамо, годі про це.

      – У тебе на обличчі жодної волосинки, а тобі вже вісімнадцять. За останні п’ять років ти зовсім не постаршав.

      – Я ж не можу з цим нічого вдіяти.

      – Час спинився для тебе, Етьєне.

      Наодинці вона й досі називала мене Етьєн, хоча для усіх я був уже Томас. Я спробував приховати власні острахи, щоб заспокоїти її.

      – Час не спинився, мамо. Сонце так само сходить та сідає. За весною приходить літо. А працюю я так само, як і будь-хто в моєму віці.

      Мама погладила мене по голові. Вочевидь, вона бачила лише дитину, якою я і досі лишався зовні.

      – Я не хочу, щоб знов сталося щось погане.

      Згадався один із моїх найперших спогадів: мама плаче від горя та ховає обличчя в гобелені, що висів у нашому маєтку у Франції. Того дня їй повідомили, що мого батька вбито на полі бою під Реймсом.

      – Зі мною все буде добре.

      – Так, я знаю. Ти добре заробляєш на покрівлі, але, може, не варто більше працювати на містера Картера? Ти постійно нагорі, на даху в Гіффорда, і люди бачать тебе. Усі пліткують, це ж село.

      Як це не іронічно, але у віці тринадцяти я дуже швидко старшав. Не те щоб надприродно швидко, але швидше за решту дітей. І саме цьому містер Картер узяв мене на роботу: малому мені він міг платити менше, але роботу я виконував так само, як і решта, бо був уже високий та широкий у плечах. А потім той швидкий розвиток вповільнився майже зовсім, і моя зовнішність перестала змінюватися.

      – Треба було їхати до Кентербері. Чи у Лондон, – мовив я.

      – Ти ж знаєш, я не люблю міста, – мама на хвильку замовкла та осмикнула нижню спідницю.

      Я уважно подивився на неї. Вона прожила майже все життя у найвишуканіших будинках Франції, а тепер увесь її світ звузився до крихітної хати в селі у богом забутому куточку Англії, де кожен кидав підозрілі погляди на сусіда.

      – Може, ти і правий… Мабуть, треба було, – зрештою мовила вона.

      Знадвору почувся якийсь звук – моторошне виття. Я схопився, одяг штани та кинувся до дверей.

      – Ні, синку, не треба. Не ходи надвір.

      – Але ж хтось у біді, треба глянути, що сталося.

      Я побіг на вулицю. Сонце щойно сіло, і небо ще світилося глибокою синявою. Я побачив, що з усіх будинків люди так само, як і я, вибігали та бігли вулицею, намагаючись дізнатися, що ж сталося.

      Я теж побіг. І тоді побачив.

      Побачив його.

      Джона Гіффорда.

      До нього було ще далеко, але цього чоловіка важко не впізнати: він був здоровенний, наче копиця сіна. Він ішов вулицею, а руки дивно бовталися у нього по боках, немов батоги. Двічі його страшенно знудило – лишилися дві великі калюжі на дорозі. А сам він, хитаючись, попрямував далі.

      Його СКАЧАТЬ