Як зупинити час. Мэтт Хейг

Чтение книги онлайн.

      Що вдієш, саме таке життя я собі обрав серед безлічі варіантів. Життя людини, що стоїть перед повним класом дванадцятирічних дітей, які її ігнорують.

      – Як ви думаєте, чому люди чотириста років тому вірили у відьом?

      Я обводжу поглядом клас: усміхнені чи зніяковілі обличчя. Деякі не відриваються від телефонів. Зараз 9:35 ранку, і урок почався лише п’ять хвилин тому. Виходить у мене кепсько. Кепський вийшов урок. І день. І робота в мене виходить кепсько.

      Може, ідея стати вчителем взагалі не найкраща? Може, це початок довгої черги розчарувань?

      Я провів вісім років у Ісландії (аж до моєї подорожі на Шрі-Ланку), де жив за десять кілометрів на північ від рибальського селища Коупаскер. Мені схотілося пожити в Ісландії після кількох років у Торонто. Торонто – одне з найщасливіших та найчудовіших міст у світі, але я був там нещасний. Може, причина саме в тому, що Торонто таке чудове, не знаю. Я просто сидів у своїй квартирі та ні з ким не бачився. Одного разу я пішов на бейсбольний матч, грали «Блу Джейз». Там, в оточенні такої маси людей, з якими я ніколи не зможу спілкуватися, я зрозумів, що хочу в Ісландію. А самотнє життя в Ісландії збудило в мені бажання жити звичайним життям.

      На жаль, звичайне життя не гарантує щастя. Узагалі все це – я маю на увазі вчителювання – лише обман. Може, усі просто когось удають? Усі вчителі та учні в цій школі лише грають якусь роль? А Шекспір мав рацію, і весь світ – лише театр? Без гри та вдавання він просто припинить існування? Ключ до щастя – не бути собою. У кожного з нас надто багато отих «собою», тому, якщо хочете бути щасливими, просто знайдіть брехню, яка вас влаштовує.

      Я дивлюся на ці усміхнені обличчя та розумію: я обрав не ту брехню.

      – Чому люди вірили у відьом? – знов питаю я.

      У коридорі за дверима класу проходить Дафна, посміхається мені, показує два великі пальці та швидко крокує далі. Я всміхаюсь у відповідь, наче усе тут просто чудово, наче я вже мільйон разів це робив і наче я не старий пес, який намагається навчитися нових трюків.

      Я знов повторюю питання:

      – Що примушувало людей вірити у чаклунство?

      На першій парті дівчинка підняла руку: я думав, буде відповідати, але ні, вона просто позіхнула.

      Я сам відповідаю на своє питання, намагаючись не думати про спогади, які воно будить у мені. Голос трохи тремтить, і я намагаюсь його опанувати:

      – Люди вірили у відьом, бо так їм було простіше. Звичайний ворог не влаштовує людей, бо їм потрібне пояснення. І в неспокійні часи, коли всюди панувала неосвіченість, людей це влаштовувало. Як ви думаєте, хто вірив у відьом?

      – Дурні люди, – буркнув хтось, я не побачив, хто саме.

      Я всміхаюся. До кінця уроку п’ятдесят п’ять хвилин.

      – Так, здавалося б, так і було. Але ні, у відьом вірили всі. Королева Єлизавета I видала указ проти відьом. А король Яків I, що сів на трон після неї, навіть написав книгу про відьом! А він вважався інтелектуалом! До СКАЧАТЬ