Про письменство. Мемуари про ремесло. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ п’ятдесяти, або, бляха, навіть після шістдесяти. І таких, певно, багато.

      Якби не моя дружина, два роки, що я викладав у Гемпдені (та прав білизну в «Нью-Франкліні» протягом літніх канікул), склалися б ґрунтовно інакше. Якби вона сказала, що вважає час, проведений за написанням оповідань на ґанку будинку на Понд-стрит чи в пральні трейлера на Клатт-роуд у Гермоні, витраченим марно, то, гадаю, я неабияк занепав би духом. Однак Таббі ні разу не висловила жодного сумніву. Її підтримка була константою, маленькою втіхою, на яку я завжди міг розраховувати. І щоразу, бачачи перший роман, присвячений дружині (чи чоловікові), я усміхаюсь і думаю: «Вона (він) розуміє». Письменство – самотня праця. Присутність того, хто в тебе вірить, усе змінює. Їм не треба нічого говорити. Зазвичай досить просто вірити.

28

      Навчаючись у коледжі, мій брат Дейв улітку працював прибиральником у Брансвікській старшій школі, його альма-матер. Я теж пропрацював там частину одного літа. Не пам’ятаю точно, який це був рік; єдине, що це було до знайомства з Таббі, але після того, як я почав курити. Значить, мені було дев’ятнадцять чи двадцять років. Моїм напарником зробили хлопця на ім’я Гаррі, який ходив у зеленому комбінезоні, носив велике кільце ключів і кульгав (принаймні в нього були руки, а не гаки). Одного разу за обідом Гаррі розказав мені, як воно було – протистояти банзай-атаці японців на острові Тарава, коли всі японські офіцери вимахують мечами, зробленими з бляшанок від кави «Maxwell House», а призовники, що горланять у них із-за спин, обдовбані, як ступи, і від них тхне горілим маком. Цей Гаррі був неабияким оповідачем.

      Одного дня ми з ним мали відтирати плями іржі зі стін у дівчачому душі. Я роззирався по роздягалці з цікавістю юного мусульманина, що невідомо як опинився глибоко на жіночій території. Вона була така ж, як хлопчача, але при цьому зовсім інакша. Пісуарів, ясна річ, не було, а були два ніяк не підписані металеві ящички на стінах, які за розміром не підходили для паперових рушників. Я запитав, що в них. «Затички для піхов, – сказав Гаррі. – У ті їхні дні місяця».

      Ще я помітив, що тут, на відміну від хлопчачої роздягалки, в душових кабінах були підковоподібні хромовані жердки, до яких кріпилися рожеві пластикові шторки. Можна було усамітнитися, коли миєшся. Я сказав про це Гаррі, а він стенув плечима: «Мабуть, малим дівчатам більш соромно бути голими».

      Цей спогад повернувся до мене одного дня під час роботи в пральні. Я побачив зав’язку історії: дівчата миються в душі роздягалки, де нема підковоподібних жердок, рожевих пластикових шторок і усамітнення. І в однієї з дівчат починається місячне. От лише вона не знає, що це таке, і решта дівчат – бридливо, нажахано, глузливо – починають закидати її прокладками. Або тампонами, які Гаррі назвав затичками для піхов. Дівчинка починає кричати. Стільки крові! Вона думає, що помирає, що решта дівчат насміхаються з неї попри те, що вона стікає кров’ю до смерті… вона реагує… дає відсіч… але як?

      За кілька років до того СКАЧАТЬ