Про письменство. Мемуари про ремесло. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

      Коли Таббі дочитала, зависла тиша. Ніхто не знав, як реагувати. Крізь вірш ніби було пропущено троси, на яких рядки натягувалися, доки майже починали гудіти. Комбінація вправної дикції та маячни́х образів схвилювала мене й просвітила. Її вірш також дав мені відчути, що я не один переконаний, ніби добре письмо може водночас і п’янити, і нести якусь думку. Якщо тверезі, як скельце, люди здатні трахатися, як шаленці, – щиро втрачати розум у момент своїх терзань, – то чому письменник не може бути здатний збожеволіти і при цьому залишатися при глузді?

      Також мені сподобалися старанність і праця, вкладені в цей вірш, які наводили на думку, що в написанні віршів (або оповідань чи есе) стільки ж спільного з підмітанням підлоги, скільки й із легендарними моментами одкровень. У п’єсі «Родзинка на сонці»[80] один персонаж вигукує: «Я хочу літати! Я хочу торкнутися сонця!», на що його дружина відповідає: «Спочатку доїж яєшню».

      Під час подальшого обговорення читання Таб мені стало ясно, що вона розуміє свій вірш. Вона точно знала, що хотіла сказати, і їй це майже повністю вдалося. Вона знала про Блаженного Августина (354–430 рр. н. е.) як католичка і студентка історичного профілю. Августинова мати (теж свята) була християнкою, а батько – язичником. До свого навернення Августин прагнув грошей і жінок, а після – боровся зі своїми сексуальними поривами. Він відомий своєю Молитвою розпусника, де сказано: «О Господи, зроби мене цнотливим… але ще не зараз». У своїх писаннях він зосереджував увагу на боротьбі людини, яка прагне відмовитися від віри в себе на користь віри в Бога. І часом порівнював себе з ведмедем. Усміхаючись, Таббі так схиляє підборіддя, що виглядає мудрою та до болю милою. Пам’ятаю, вона й тоді так зробила і сказала: «Крім того, я люблю ведмедів».

      Поступ, тому що ведмідь просинається поступово. Він могутній та чуттєвий, однак худий, бо прокинувся несвоєчасно. Ведмідь, сказала Таббі, коли її попросили розтлумачити, – це свого роду символ тривожної та чудесної звички людства бачити правильні сни в неправильний час. Ці сни складні через свою недоречність, але також і чудові своїми обіцянками. Іще цей вірш наводить на думку, що сни могутні: сон ведмедя достатньо сильний, аби спокусити вітер на те, щоб донести свою пісню рибині, яка спіймалася в сіть.

      Я не стану доводити, чи «Пісня поступу» – великий вірш (хоч і вважаю його хорошим). Суть у тому, що це був поміркований вірш у часи істерії, народжений із письменницької етики, яка СКАЧАТЬ