Про письменство. Мемуари про ремесло. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ бути письменником (як їй було не знати, коли в мене на стіні на сотці висіли всі ці відмови?), але заохочувала стати дипломованим викладачем «для підстраховки».

      – Тобі, Стівене, можливо, захочеться одружитись, а мансарда над Сеною романтична, лише якщо ти холостяк, – якось сказала вона. – Таке місце не годиться для сім’ї.

      Я зробив, як вона пропонувала, вступив до педагогічного коледжу Університету Мену і через чотири роки вигулькнув звідти з дипломом викладача… наче золотистий ретривер, який вискакує зі ставка з мертвим крижнем у зубах. А він таки був мертвим, ага. Мені не вдалося влаштуватися викладачем, тому я пішов працювати в пральню «Нью-Франклін» на зарплату, не набагато кращу за ту, що отримував на «Ворамбо» чотири роки тому. Моя сім’я кочувала з мансарди на мансарду, з видом не на Сену, а на значно менш привабливі вулиці Бангора, куди, здавалося, щосуботи о другій ночі приїздить поліція.

      У «Нью-Франкліні» я ніколи не приймав персонального прання, крім «гарячих замовлень», за які платила страхова компанія (гарячими замовленнями в основному був одяг – нормальний на вигляд, але смердить, як смажена мавпятина). В основному я завантажував та виймав постільну білизну, привезену з менських прибережних мотелів, і столову білизну з менських прибережних ресторанів. Столова білизна була просто безбожно мерзенною. Гостям штату Мен у ресторані зазвичай хочеться молюсків та омарів. Здебільшого омарів. Доки скатертини, на яких подавалися ці делікатеси, доходили до мене, вони смерділи так, що очі на лоба лізли, і нерідко кишіли опаришами. Коли завантажуєш прання в машину, ці опариші намагаються лізти по руках, наче знають, гівнюки, що ти зібрався їх зварити. Я думав, що з часом до них звикну, але так і не зміг. Опариші були поганими, але запах гнилих молюсків та омарів був іще гіршим. «Чому люди такі свині? – гадав я, закидаючи в пралки хворобливу білизну з ресторану „Тестас“, що в містечку Бар-Гарбор. – Чому люди такі йобані свині?»

      А лікарняна білизна була навіть гіршою. Влітку вона теж буяла опаришами, але ці живилися кров’ю, а не м’ясом омарів та слизом молюсків. Одяг, простирадла й наволочки, які вважалися заразними, клалися в «чумні мішки», як ми їх називали, що розчинялися, опиняючись у гарячій воді; проте в ті часи кров не вважалася чимось особливо небезпечним. У цій лікарняній білизні часто траплялися маленькі бонуси – такі партії були як пачки огидних «Крекер-Джеків»[84] з химерними призами. В одній партії я знайшов сталеве судно, а в іншій – хірургічні ножиці (з судна не було жодної користі, а от ножиці неабияк стали в пригоді на кухні). Хлопець, із яким я працював, Ернест «Рокі» Роквелл, знайшов 20 доларів у партії білизни з Медичного центру Східного Мену і пішов тоді з роботи ще опівдні, бухати (Рокі називав кінець зміни «Шліц-о-клок»[85]).

      Якогось разу я почув дивне брязкання в одній із наших трикамерних промислових пралок «Washex» на моїй відповідальності. Гадаючи, що ця клята машина почала сточувати власні шестерні, я луплю кнопку аварійної зупинки. Відчиняю дверцята, вивалюю СКАЧАТЬ