Полювання на дрохв. Петро Лущик

Чтение книги онлайн.

      Посадивши гостей на заднє сидіння, Андрій завів машину і, обминаючи інші, виїхав зі стоянки. Одночасно з ним вирушив сірий «форд».

      «Вольво» майже зразу занурився у вуличний каньйон.

      – Я так зрозумів, – говорив Андрій, – ви вперше у Нью-Йорку.

      – Вдруге, – відповіла Мері. – Вперше я приїжджала сюди, коли ще стояли близнюки Торгового центру.

      – А я вперше, – признався Тед.

      – До речі, яка мета вашого приїзду? Якщо, звичайно, це не таємниця.

      – Ніякої таємниці. Я шукаю матеріали для майбутньої книги про мого прадіда.

      – Який період вони охоплюють?

      – Дев’ятнадцятий рік. Українська держава.

      – Ти знаєш, Теде, – сказав Андрій, – я дещо розуміюся на проблемі, яку ти копаєш. Можу тобі допомогти.

      – Це було б просто ідеально.

      – І все ж, що тебе цікавить?

      – Щось незвичайне і таємниче. Більшість історичних творів, якщо не всі, починаються там, де закінчуються будь-які відомості про дані події.

      Автомобіль повернув і помчав на захід.

      – А ти звідки знаєш про ці події? – запитав Тед. – Судячи з вимови, ти не іммігрант.

      – Мій дід служив в українській дивізії «Галичина» і виїхав сюди. А сам я навчаюся у Гарвардському університеті, і початок новітньої української історії моя спеціалізація. До того ж я затятий любитель таємниць. Тобто ви звернулися за адресою.

      Мері сказала:

      – Вважай, Теде, що друга частина нашого плану стала першою.

      – Ви про що? – запитав Годинка.

      – Після відвідин Нью-йоркської публічної бібліотеки ми збиралися зв’язатися з місцевими українськими організаціями.

      – Бібліотеку залишимо поки що в спокої. Ви не знайдете більшого ніде, ніж у нас в Гарварді. Правда, доведеться кожного разу їздити до Бостона, але гадаю, що це не буде обтяжливо для нас.

      – І ти кожен раз проробляєш такий шлях?

      – Звичайно, ні. Живу я у студентському гуртожитку Кембриджа, а до пані Марти приїжджаю на літо.

      Мері декілька разів оглянулася.

      – Хлопці, чи не здається вам, що ця сіра машина їде за нами із самого вокзалу? – запитала вона.

      Андрій подивився у дзеркало.

      – Мері, на тебе діють наші бойовики. Ніхто ж не знає, що ви тут.

      «Форд» тим часом звернув на сусідню вулицю.

      – Ось бачиш, тобі просто здалось.

      – Напевне, – згодилась дівчина.

      Через півгодини «вольво» зупинився поблизу ошатного будинку. На порозі стояла жінка похилого віку. При появі прибулих вона сплеснула руками.

      – Марійко! Онучко!

      – Бабуню, як я рада вас бачити! – Мері підбігла до неї й обійняла.

      – Нарешті ти приїхала. Забуваєш свою бабусю.

      – Ну, що ви! Я ніколи не забуду вас.

      Мері повернулась до хлопців, які вивантажували багаж.

      – Теде! Підійди. СКАЧАТЬ