Крістіна. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

      Я завернув до будинку Арні наступного ранку о пів на сьому і просто припаркувався біля бордюру, не палаючи бажанням заходити всередину, хай навіть його мати й батько ще сплять, – напередодні увечері на тій кухні літало забагато поганих вібрацій, щоб я міг там перед роботою спокійно з’їсти звичний пончик і випити чашку кави.

      Арні не виходив майже п’ять хвилин, я вже почав подумувати, чи він, бува, не здійснив свою погрозу виїхати. Та потім двері заднього ходу відчинилися, і він вийшов на під’їзну доріжку, біля ноги теліпався лоточок з обідом.

      Заліз у машину, хряснув дверцятами й сказав:

      – Кермуйте, Дживс.

      Один зі стандартних дотепів Арні, коли він перебував у доброму гуморі.

      Я рушив, подивився на нього обережно, хотів уже щось сказати, та потім вирішив, краще зачекаю, коли він почне… якщо йому взагалі є що сказати.

      Тривалий час здавалося, що сказати йому нема чого. Майже всю дорогу до роботи ми їхали без жодних розмов, лише в супроводі рок- і соул-хітів на місцевому радіо WMDY. Арні розсіяно відбивав на коліні ритм.

      І врешті він сказав:

      – Слухай, мені шкода, що тобі довелося вчора це все побачити.

      – Та нічого, Арні.

      – А ти ніколи не думав, – раптово спитав він, – що батьки залишаються дітьми-переростками, поки їхні власні діти не витягнуть їх у дорослість? А вони при цьому вищать і відбиваються?

      Я похитав головою.

      – Скажу тобі, що я думаю, – вів далі Арні. Ми вже наближалися до ділянки будівництва; до трейлера братів Карсонів лишалося два підйоми пагорбом. Машин у таку ранню пору було мало й рухалися вони сонно. Небо забарвилося в ніжно-персиковий відтінок. – Я думаю, що бути батьком, з-поміж іншого, значить намагатися вбити своїх дітей.

      – Здається, це розумне міркування, – кивнув я. – Мої так завжди намагаються мене вбити. Учора, наприклад, мати прокралася в кімнату з подушкою й поклала мені на лице. А напередодні вночі тато ганявся за мною і сестрою з викруткою.

      Я, звісно, жартував, але цікаво, що б подумали Майкл і Реджина, якби почули ці дурниці.

      – Так, спершу здається, що це трохи маячня, – незворушно провадив Арні, – але є багато такого, що здається вигадками психічно хворого, поки як слід над цим не замислишся. Заздрощі до пеніса. Едипові конфлікти. Туринська плащаниця.

      – По-моєму, повна хрінь собача, – сказав я. – Ти посварився з предками, от і все.

      – Але я справді так вважаю, – задумливо мовив Арні. – Ну, не те, щоб вони робили це навмисно; у таке я зовсім не вірю. А знаєш чому?

      – Кажи.

      – Тому, що коли в тебе народжується дитина, ти остаточно розумієш, що помреш. Коли в тебе народжується дитина, ти бачиш у ній свій надгробок.

      – Арні, знаєш що?

      – Що?

      – Я думаю, це довбана чорнуха якась, – сказав я, і ми обидва розреготалися.

      – Я не хотів, щоб це так прозвучало, – пояснив СКАЧАТЬ