Століття Якова. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ осені, вони майже щоночі стрічалися. Коли виходив із хати сусідової, тоді, після сватання, проходив мимо вікна крайньої кімнати, побачив лице Улянчине й очі, які… які сміялися, і дивилися, дивились на нього так, що, здавалося, от-от поглинуть. Гостре відчуття ненависті пронизало Якова. Він вдарив кулаком по вікну. Брязнуло скло, бризнула кров на пальці, на долоню. З хати вибігла Федотиха, від хліва йшов старший Улянчин брат Петро. Наче з-за туману доносилися прокльони матері його коханої. В руках Петра побачив великого кілка.

      Та на двір вийшов і Федот, зирнув поглядом – важким, пронизливим – сказав:

      – Не чіпайте. Кинь кілка, сину. Хай подуріє. Його вже пройшло.

      Але його не пройшло. Його щастя, його кохання зрадливе, підле, вночі постукало у маленьке віконце їхньої хатини, під яким він спав. У темряві світилися Улянчині очі. Кішка, подумалось йому.

      – Відчини, – почув шепіт.

      «Що робити?» – думка народилася і згасла. Натомість солодко замлоїло у грудях. Натомість відчинив вікно, оглянувшись, чи сплять батько з матір’ю та брат, – одна в них була кімнатка на старих і малих. Тихо… З печі ні звуку. Гаврилко теж похропує.

      Улянка відразу схопила його руками за голову, притягла до себе, впилася в його губи своїми вустами.

      – Чого ти прийшла…

      Слово «сучко» вмерло на його обцілованих губах. Опиратися не міг і вже ніколи не опирався – ціле літо й половину осені. Довгі й короткі водночас.

      Вони стрічалися усе літо і половину осені. Вони стрічалися й навіть удень – за їхнім хлівом, у гайку за ровом, у полі, на пасовиську, на вечорницях. Як тильки випадала нагода, починався той бенкет любощів і ласки. Дорослих і… начеб дитячих, так він теперка думає.

      – Ти не боїшся матері й батька? – питав він.

      – А мамі я сказала, – Улянка дивилася так, наче він спитав оце, як її звати.

      – Як то – сказала?

      Він аж стерп з несподіванки. Сказала? Що сказала? Сміється?

      – А так що сказала, – Улянка взялася в боки. – Хай мамця мовчать і дишуть. Та вони мене й понімають. А батько… Їхнє діло маленьке… Та ж із Вергунами родичаємось. До того ж між ними умова – за мною землі батько не даватиме. Ну, корову і нового плуга. І на солтиса не лізтиме, як пана Пьотра заберуть звідси, то Вергуна старого буде колодниця. Ой, Яську, нащо то тобі… Ти мене люби ліпше…

      Щось було в тому нелюдське, так йому, Яшкові, подумалося. Щось було. Він прогнав думку геть. А солодощі кохання з його єдиною у світі переважувало все. Крім одного – що після весілля вона належатиме иншому. Якщо й не зувсім, то доведеться ділити. Ділити?..

      За тиждень до Покрови і два до весілля вона сказала – після любощів, геть знеможена, як і він:

      – Я груба[2], Яську.

      – Груба?

      – Так. Вже понесла. Від тебе. І всі мої діти будуть від тебе, чуєш? Сина хочу. А потім – доцю. А ти?

      – Я…

      Горло йому тоді перехопив спазм. Кого він хоче? Він СКАЧАТЬ