Століття Якова. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ сказала Яшкова мати з важким зітханням, присвистом, мовби версту пробігла перед тим. – Де ж би нам до вас рівнєтися… Знайся кінь з конем, а віл… Ой, кумо, мині в хаті поратися тре’…

      – Не гнівайтеся, кумасю, бо і я такого не казала, і ви-те такого од мене ни чули, – одказала Ярина солодким голосом. – Али правда у тому, що хоче Федот, як підросте Уляна, з Вергунами породичатися. З теми багатирями, шо й ми не рівня. І тут хоч пий, хоч виливай. Вже вони з Крапоном (назвала вуличне прізвисько старого Вергуна), Їгорем, про теє говорили, чула, а як мій Федот на чім затнеться, то хоч кілка на голові теши, то його не перепреш і возом не об’їдеш, віддасть і все.

      Далі вона казала, що самі знаєте, кумо, як ото сталося з Іваном Тарутиним, коли тую Хомічіську Василину за гєнчого оддале. А я жи, кумо, такого для вашого сина, а мого хрещеника ни хочу.

      Яшко знав, що сталося з Іваном, котрий жив на їхньому Млинищі, загорєнському кутку, за дві вулиці од їхньої хати. Через два дні після Василининого весілля хлопця знайшли у їхній річці Мережці з каменем на шиї. З каменем, на якому він ножем чи чимось гострим видряпав півслова: «Васили…» Був Іван хоч і бідним, та грамотним, кажуть, за тамтої великої війни на Саратівщині, куди вивозили родини з їхнього села при наближенні австріяків, до школи, кажуть, ходив. Ще прозивали їхню родину Саратовці.

      Поховали Івана за цвинтарною загорожею, без батюшки і одпєванія, і піп на проводи обходив неосвячену могилу. І мати його розтріпана ходила селом та просила людей подивитися, ци в річці Івана нима, бо вєйшов, ой, вєйшов, вин з могилок та зновика пушов топетися.

      Тоді, як пішла Федотиха, видибав Яків не своїми, начеб засидженими ногами з-за хати, матері в поділ ткнувся, чого вже давно не робив, бо політок[1] як-не-як.

      – Ти чув, синку? – Мама гладила його по голові, як маленького.

      – Чув, мамо…

      – Хай вони ясним вогнем вигорять, теї богатирє, – сказала мама Параска. – Бач, не рівня ме їм, хоч і покумалися, не одказали, хоть нібито й сусідимося, як і належить. За тего витрішкуватого Вергуна він, бач, надумав Улянку віддати! А щоб тобі віддавало в обидва боки на штирі роки, а на п’ятий болячка на язиці жабою виросла.

      Мати кляли й кума, й Вергунів – старого, багатиря запузяченого, і молодого, сову банькату, а Яків раптом побачив, як не Іван Саратовець, а він, Яшко, Яків, уже геть дорослий парубок, іде до річки з каменем, великою каменюкою в руці, а на березі обв’язує каменя мотузкою і чіпляє собі на шию. Ци теж щось на камені видряпає? Улянчине ім’я. Тоже дві зими до школи походив.

      – Нє, нє, – чи то подумав, чи прошептав, і його пальці вчепилися в материну спідницю.

      – Що з тобою, Яшо? – Мама схарапудилася не на жарт, взяла його голову в свої руки, заглянула в очі.

      – Ничого, мамо, – сказав Яків, але подумав, що нізащо в світі й нікому він Улянку не віддасть.

      Али й топитися теж не піде.

      7

      Мама Параска грішила. Або ж видавала бажане за дійсне. СКАЧАТЬ