Століття Якова. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ – батько і дочка – обернулися. Стоїть, од вітру хитається. Очиськами – нічого не скажеш, гарні, майже блакитні, з поволокою – блимає.

      – Якого ще в дідька Зюпері? – Олька вибухнула.

      – Каторий Антуан, тьотєнька. Де Сент каторий. Французскій граф, между прочім. Льотчик і пісатєль.

      – Ну, чули, тату, воно ще й здіваєцця! – Олька в боки взялася, а Яків добре знав небезпеку цього жесту. – Наркоманка, а грамотна.

      – Значіт, нє чіталі, – дівчина вимовила начеб не з насмішкою, а печально. – А он, между прочім, пісал, что ми в отвєтє за тєх, кого пріручілі. Вот. А дєд, щітайтє, уже меня приручіл… Слушаюсь єво, как ета собачка… Ня, ня, малєнькая…

      – Тьху… Потороч…

      Дочка сплюнула і пішла собі. Швидко-швидко, наче од якоїсь навади втікала.

      Яків тоді не знав – гніватися чи радіти. На себе гніватися, дочку чи це потороччя приблудне?

      А те підійшло (він уже знав, що звати її Альона, Оленка, значить) до плеча кістлявим своїм патичком доторкнулося, кігтиком чогось пошкребло.

      – Спасібо, дєд, что вєрнул мнє інстінкт самосохранєнія… Нє лєчєнієм своім, хотя і за ето спасібо… Раньше вернул… Когда с етой своєй тачкой прітащілся… Ушол, а мнє почему-то за тобой ползті захотєлось… Колдун ти, навєрноє, а, дєд… Ладно, пошлі твою гадость піть…

      «Гадості» він багато на ній перепробував. І цвідрубал, і кропивицю лісову, розмай-траву, і квітушку цибуляну, і сік молодої бульби, на сироватці настояний, і той-таки ломикамінь, що каміння дробить, але й кісткам і нутрощам помогти може.

      Півтора місяця минуло, поки до тями привів, щитай, остаточно.

      Дивно, але вона його справді слухалася. Тильки на перших порах поривалася кудись, по уколи ті свої. Тоді він їй ноги зв’язав, ну не зувсім зв’язав, а стриножив. Як ото для коня, чи кобилиці, коли вже точніш, путо зробив. Вона, як побачила, прокинувшись, на ногах те путо, тильки й сказала:

      – Да ти іздєваєшся надо мной, дєд.

      – Будеш ходити так, доки не образумишся, – сказав Яків похмуро.

      Подивилася – сто рублів із очиць викинула.

      – Ладушкі, дєдуля, чорт с тобой… Похожу і так.

      І вона таки ходила, ледь дибцяла по двору, доки не дозволив скинути ті мотузяні кайданки.

      6

      Через кілька днів чи, може, й цілий тиждень після тієї розмови з Олькою сиділи на порозі хати – цвіркунів слухали, розспівалися, розпілікалися, зарази, Оленка й спитала:

      – Дєд, а ти любіл когда-нібудь?

      – Що?..

      Він аж здригнувся з несподіванки.

      – Ну, любіл, спрашиваю… В юності ілі когда там? Баба ж у тєбя била, раз доч єсть?

      Чи він любив? Що це дівчисько знало про любов?

      І раптом тоді, коли з Оленкою сидів, як і тепер, чогось ота розмова постала, матері його, Параски, і сусідки, Федотихи. Тая розмова…

      Він, малий Яшко, почув, як з-за хліва, од вітру, вертався.

      – Щось нам, кумо, тре’ з дітьми робити, – то Федотиха, Ярина, казала.

      – А СКАЧАТЬ