Століття Якова. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Ольці згодився б. Шкода було маку, а потороччє – нє.

      А ввечері пес загавкав, хоч по-старечому й натужно, проте наполегливо. Вийшов зрештою у сіни і почув шкряботіння об двері. За дверима, на землі, щось ворушилося у темряві й сипіло. Мовби незнана твар.

      – Дєд… Спасі меня, дєд…

      Він і порятував. Якось з горем пополам затяг те дурне потороччє до хати, понатужився, зрештою змусив і її сяк-так на ноги звестися і, понатужившись, як коло доброї колоди, на ліжко втарагунив.

      Дівчина вовтузилася, хрипіла, а потім наче ожила й заметалася по ліжкові.

      – Дєд, черві лазят… Почему у тебя так много червєй? І таких больших… О, да твоя голова оторвалась… І моя тоже… Смотрі, как летают… Хватай, а то улетят… Дєд, хватай…

      Чого вона тільки не верзла і в яких страшних муках не корчилася, цяя дівка. Кілько разів забивалася у судомах, з перекошеним лицем і піною в роті. Здавалося, от-от гигнеться.

      Яків не знав, що роботи. Бігти по фершалку? Ще чого доброго, доки ходитиме, цяя заблуда рознесе геть усе в хаті ци й саму хату підпалить… Вигнати? Тоді геть пропаде…

      Зрештою незвана гостя замовкла, й на довгі хвилини Якову здалося, що замовкла навіки. Коли ж розплющила очі, здригнулася кілька разів, тоді сказала щось тихо-тихо, він аж нахилився над ліжком, щоб почути:

      – Дєд, сделай же что-то… Не уколєш – помру…

      – А ти не… То я дохтурку покличу…

      – Не бойся, ізбу не сожгу, – наче почула його думки.

      Приведена ним того-таки вечора дохтурка Вікторія глянула на тільце, що здригалося у напівсні в судомних конвульсіях, взяла за руку, підняла рукав, подивилася на геть сколотий синьо-чорний цурпалок:

      – Ломка, Якове Платоновичу… Боюся, що на останній стадії…

      – Останній стадії?

      – Так. Кажуть, тоді вони навіть маківки просто їсти беруться…

      – І цяя трощила…

      Дохтурка подивилася ще раз на примару, на Якова.

      – «Швидку» я, звісно, викличу… Документи є при ній?

      – Документи?

      – Ну, паспорт чи щось…

      – Ни знаю…

      Ні документів, ні речей при цій приблуді-наркоті не було. Тильки старе, геть вибруднене платтячко, а під ним, вочевидь, давно не міняні майтечки, трусики, як типерка кажуть. Та майтечки Яків уже потім побачив, як вона на другий день, геть знесилена, попросила:

      – Дєд… Сходіть би мнє… Ізвіні… Но двігать нічем не могу… Всьо словно із вати… Нєт, із жєлє…

      Він і приніс стару каструлю, поміг ті майтечки зняти, а тоді відвернувся.

      Та то було вранці, а ввечері Яків не знати чого сказав до дохтурки:

      – Не треба «скору»…

      Невідомо чого й сказав… Ци… Ци передчував щось?

      – Не треба? – здивувалася дохтурка.

      – Я того… Їден свій спосіб попробую…

      – Ну, як хочете… Але як помре?

      – Може, СКАЧАТЬ