Століття Якова. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

      – Дєд, – сказала тепер Оленка. – Так ти на нєй і женілся? І жілі ви долго і счастліво, только она умєрла раньше тебя? Да, дєд?

      «Що вона розуміє, цеє дівчисько», – подумав Яків.

      Десь під ложечкою занило. Він почув навіть звук – далекий, пронизливий, наче щось тріснуло, забриніло й не може перестати бриніти.

      – Да, дєд? Почему ти умолк?

      Оленка заглянула йому в очі. Тривожно і аж злякано. Пташка так дивиться, майнуло в голові.

      – Я што-то нє то сказала? Она…

      – Її Тиміш таки посватав, – сказав Яків. – І весілля було.

      – Вот как? Но ти ж нє побєжал топітся, как тот ваш Іванушка? Что ти сделал? Уєхал? А она?

      Що він зробив? Питає, що він зробив? А що він міг зробити?

      – Я викрав її з весілля, – сказав Яків. – Силою забрав.

      – Украл? – Оленка аж звелася на ноги, і він побачив, як зблиснули її очі – вже з неприхованою цікавістю і захватом. – Ну ти дайош, дєд! Прям ковбой какой-то!

      – Ковбой…

      – Да. Вообще-то, єслі присмотрється, ти когда-то вполнє бил мачо… Тебе сколько сейчас?

      – Дев’яносто штири було, – зітхнув Яків. – Дев’яносто п’ятий іде.

      – Йолі-палі, – сплеснула руками-цурпалками Оленка. – Да ти, дєд, настоящий вєтєран войни двенадцатого года. Ілі даже Куліковской бітви. Да… Мнє би половіну твоєго протянуть…

      – Житимеш, – пообіцяв Яків.

      – І на том спасібо, дєд. Ти смотрі…

      Ковбой, мачо… Яків не знав тих чудернацьких слів.

      – Расскажи! – не відходило дівчисько.

      – Та що розказувати?

      Справді, що розказувати, подумалось йому. Що розказувати…

      Про те, як далі вони дружили? Дружили, ой, дружили, після тієї пам’ятної розмови – рік, два, три, чотири, а потім і залюбилися.