Століття Якова. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Валік? Он воно що…

      Тут він згадав – Оленка пару днів, як кудись зникати стала вечорами. І Валік кілько разів то за точилом, то за ножівкою, то за решетом чогось старим прибігав.

      Олька посабанила[5], побушувала. Яків її осадив, сказав, щоб не чіпала ни Оленки, ни Валіка своїм довгим язичиськом, тим більше, що, виявляється, тильки й того, що бачила Валіка й Оленку сусідка Ольчина, Настя Троцьова.

      – Йди, сороко, – сказав. – Або ж рота на замок. І ключика сховай.

      Сказав, бо побачив, як до хати Оленка підходить. А ледь ступила й чемно до Ольки привіталася, та, не випустивши й пари з вуст, з підтиснутими губами, мов боялася з рота воду випустити, із хати випливла.

      – Їсти будеш? – спитав Яків.

      Оленка стала поруч і свою руку на його поклала.

      – А ви будете сваритися? Чи як це… Лаяти, так, Якове Платоновичу?

      Далі вона сказала, що правильно дід її сваритиме. Ду-у-же правильно.

      – Оч-чень, дєда мой ненаглядний… Спасітель мой бесценний…

      З тим і вийшла з хати. Вилетіла з хати. Вже кілько разів зауважував Яків – дівчисько бачить мовби наперед і розгадує те, що він мав би їй сказати.

      Сидів ступнем, а коли взявся шити – вколов голкою палець.

      Так і сидів, доки не наповз на хату вечір. Майнула думка, від якої пробіг дрижак його старечим тілом: Оленка його покинула, пішла, поїхала, не попрощавшись навіть.

      Не міг після тої думки й ворухнутися. Тіло наче паралізувало.

      Оленка вернулася пізнього вечора. Майже вночі, коли вже спати зібрався. Ступила до хати геть мокра, бо надворі аж хлющило, стала посеред кімнати.

      – Господи, вся змокла… Де ти була?

      Мокре дівча підійшло й притулилося. І ревно заплакало. Коли ж він хотів слово сказати, поклало на його вуста пальчика, теж мокрого.

      – Мовчіть, Якове Платоновичу… Дідусю мій рідний, мовчіть…

      Втікала вона, вернулася з півдороги? Яків про те не дізнався. Але до них перестав приходити Валік. Валентин, внук його двоюрідний.

      У селі вже відчувався подих осені, й на її порозі Валік таки прийшов, з валізою в руках.

      Попросив діда покликати Оленку. Яків покликав. Вона вийшла і наблизилася з опущеною головою.

      Коли ж підвела очі… Очі ті чомусь сміялися…

      – Я ж просила тебе не приходити…

      І тут уже зовсім засміялася:

      – Конспіратор мій хреновенький… Вибачте, діду Якове…

      Валік стояв і мовчав. Яків не знав, що й думати. Невже вона його дурила? Али дурила в чому? Жодних же слів не було їй сказано…

      – Я тобі напишу, – сказав зрештою Валік, повернувся і пішов, зсутулений, ніби дід старий, а не сімнадцятилітній хлопець.

      – Куда? На дєревню дєдушке? Так єво звать даже не Константін Макаровіч…

      І все ж вона пішла за Валіком. Наздогнала і щось сказала. Чмокнула в щоку на очах у Василини Явтухової, далекої їхньої родички, котра якраз вулицею проходила. А цмокнувши, різко СКАЧАТЬ