Століття Якова. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

      – Ні, я хочу, – труснула головою.

      – Чим?

      – Ну, хоча б ножицями, які у вас я бачила. А хочете – десь машинку дістану. Мусить же бути у вашому селі машинка.

      – У мого племінника є машинка, – сказав. – Я принесу.

      Покорився, бо захотілося, аби це дівчисько його таки постригло. Не те, щоб заріс, перед Зеленими Святами Олька трохи підчикрижила. Али хай стриже. Мо’, ще й поголить, ха-ха.

      Яків сходив до Тараса, племінника, й приніс машинку. А з ним… А з ним прийшов Валік, Валько, Тарасів син, який цього року закінчив школу й уже поступив до якогось там ніверситету чи й до двох одразу й типерка вибирав, куди ж їхати через два тижні вчитися – до Луцька чи Львова?

      – І хто ж то в нас такий молоденький і гарненький? – сказала-проспівала Оленка.

      Валік відразу геть почервонів, збентежився, закліпав очима. Став мовби тоже дівчинкою, тилько соромливою.

      – Мовчи, сороко, – гримнув Яків, начеб на свою доньку чи внучку. – У краску мені внука ввила, а він…

      – А він ходить в дитсадочок і чемно пісяє на горшочок, – засміялася Оленка.

      Тут і Валік посміхнувся. А в Якова невідомо чого пропала охота далі сварити цю козу-дерезу.

      А вже як його постригла, то пішли вони з Валіком до гайка, що ріс посеред села. Яків обдивлювався себе у шматку розбитого колись овального дзеркала – майже ніц не лишила з його рідкого старечого волосся ця сорока – і раптом подумав, що Валік чого доброго влюбиться. Тоді на його душу впаде ще один гріх. Бо тая дівка… Ни тико ж наркоманка, али…

      Наче втікаючи од думок, він став вдивлятися в люстро. Старий, старий, старий… Блєкнуть очі, карга у них сидить і крадькома за цим світом підглядає, де дибає дід-дідуган.

      Шматок скла вислизнув з рук і впав на землю. Розколовся. Яків узявся збирати осколки і думав – на щастя ци на біду? Зібравши, не міг розігнутися. Сів прямісінько на землю. По землі повзали мурахи, великі, з крилами – певно, як не сьогодні, то завтра буде дощ. А може, й щось більше: такі мурахи – точна прикмета.

      Таким, сидючим, і застали його хлопець і дівчина.

      – Якове Платоновичу, вам погано?

      – Щось мені заколихалося на землі, – сказав Яків.

      Вони допомогли підвестися. Нє, голова не крутилася. Глянув на обох, хотів щось вичитати на лицях. Світяться обоє.

      – То я піду, діду, – сказав Валік.

      – Йди, хотя могли б разом і пообідати.

      – Ні, я ще не хочу їсти…

      Оленка провела його двоюрідного внука до старих розхняблених воріт. Стояли ще там і щось балакали. А коли вернулася, сказала:

      – Гарний у вас внук, Якове Платоновичу. Добрий, а тому важко йому буде на цьому світі жити… Не бійтеся, не спокушала. Якщо сам не спокусився.

      Що значили ці неїні слова, пояснювати не стала. Тильки сказала, що заведе його до хати. Хіба він СКАЧАТЬ