Століття Якова. Володимир Лис
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Століття Якова - Володимир Лис страница 15

Название: Століття Якова

Автор: Володимир Лис

Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»

Жанр: Историческая литература

Серия:

isbn: 978-617-12-2399-8, 978-617-12-1700-3, 9786171223981

isbn:

СКАЧАТЬ ніби тулилася до нього, а не вітер вдарявся об боки. Він аж підійшов до яблуні, втікаючи од того видива, й погладив шорстку кору.

      Хотів відпустити коня. Відпустив і наздогнав. Сів і поїхав щосили. Мчався через ліс у безвість. Зрештою спинився. Вернувся на хутір. Треба було їхати в село, де невідомо що, може, зробили з Улянкою.

      Згадав, що вона наказувала дочекатися її приходу.

      – Буду у вівторок вранці, – сказала вона. – Ни завтра. А у вівторок.

      У вівторок… Попереду чекав страшний і довгий день. Відпустити коня й іти пішки до міста? Тут він згадав, що бачив, як біля хутора росте сиза блекіть, сонна кущиста трава, якщо наїстися її дрібних ягід, казала його тітка Якилина, то спершу прийде сон, а потім непомітно смерть. Він кинувся, знайшов, став рвати. Запихав маленькі ягідки, що висіли на стеблах, до рота. Спішив набитися, наїстися, мов боявся, що хтось заборонить. Потім пішов до хати, ліг на порепану лавку, єдину в хаті, й став чекати сну. Сон прийшов, али смерть нє. Вночі прокинувся од холоду, всього трусило, нудило, виблював раз і вдруге. За вікном сіріло.

      Зрозумів – то світанок вівторка. Вівторка, в якому судилося жити. «Десь тут тече струмок», – згадав і, хитаючись, вийшов із хати-пустки.

      А потім побрів до села. Не став їхати, а йшов і вів коня на повідку. Сів було та зліз. І тильки перед селом знову скочив на вірного товариша, що розділив з ним цю невимовно гірку ніч, і поїхав верхи. Вертався, наче справді був переможцем. А може, й був. Тильки от над ким? Над собою? Над своїм прогірклим, просоленим невидимими слізьми коханням?

      – Сину, як же ти вернувся? Тебе ж уб’ють, сину!

      Мамин зойк. Схожий теж на постріл, на квилиння підбитої чи то лебедиці, чи невідомої птахи, що простягає до нього руки-крила.

      – Мамо, не кричіть. І не плачте. Самі казали, що долю конем не об’їдеш. Я спробував, та вернувся. Цитьте, мамо.

      Він злазить з коня, п’є воду – жадібно, хоч перед тим на хуторі напився – та береться обтісувати колоду, що лежить на дворі – щось мусить робити.

      Мати стоїть поруч, мовби вартує його од лиха. Жалібно дивиться. Щось хоче сказати й ни може.

      – Йдіть до хати, мамо, – каже Яків, не витримавши її зітхань. – Йдіть, мамо…

      – Добре сину.

      Тупцяє на місці. Йде і спиняється. Яків не витримує:

      – А батько де?

      – До колишнього старости пуйшов. Вони ж разом колись воювали. Той із солтисом дружить. За тебе просити.

      – Просити… Он як…

      Він теше і теше. Люто й затято. Нехай хоч сотня Петрів, Федотів, солтисів і поліцаїв приходить, і забирають ци вбивають. Його життя, його душа кудись відлетіла. Вчора, а може, минулої чорної ночі, а може, й ще раніше. Відлетіла, він відчуває страшну безбережну порожнечу, серед якої сам-один затято махає сокирою.

      Нащось теше, бо не відає, куди піде та обтесана колода, на хату, хлів чи, може, його власну труну.

      Ураз пригадує схожість, Улянчину, одразу на два дерева за хатою, коло паркану.

СКАЧАТЬ