Століття Якова. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ здригнувся з несподіванки. Й поморщився. Вона? Тут, посеред лісу?

      – Не сподівався стріти?

      Дрібно засміялася. Стояла в кожушку, по краях вишивкою обмережаним, вперше в неї з’явився цієї зими. Запнута барвистою хусткою-шальохою – зелено-синє по чорному, у чобітках червоних і білих рукавичках. Багата сільська пані-молодичка.

      – Де ж твій коханий чоловік? – спитав Яків. – Тоже на зайців полює?

      – До міста за олією поїхав та просо дядькові повіз, – Улянка наблизилася до нього. – Боятися мене став, Ясику, чи що? Не бійся, не з’їм. – І вже ширше усміхнулася. – Не з’їм, тильки ще раз трошки надкушу. Захотілося мені свіжої зайчатини, додому навідалася, то побачила, як ти йдеш. Дай, думаю, піду за колишнім сусідом, може, пригостить…

      Вона вже була зовсім поруч. Дихала швидко-швидко і важко. Скинула рукавичку і оголену теплу-теплу руку йому на груди засунула. А друга… Друга її рука за пояс йому полізла. Далі й далі.

      – Ясю, не відхиляйся, – зашептала вона. – Не відхиляйся, бо вб’ю. У мене й ніж на поясі приторочений. Од вовка брала, али можу й тибе дістати…

      «Діставай, – подумав. – Діставай».

      Може б, йому полегшало. Та – відчув – того не хотілося. Ни вмирати, а ни…

      Ліс пронизав далекий, проте гострий звук. Тужливий, десь із самісінької лісової глибини вирослий.

      Вовк? Може, й вовк, якого напевне уполювала б цяя клята затєта жінка.

      – Не опирайся, Яську, – шепче далі вона. – Ти ж мій… Мій… Дай своє тіло…

      Він тоді здався. Здався він, бо й сам прагнув цієї молоденької жінки, що вже штири місяці, як належала иншому. Бо його тоже таке молоде тіло тужило за неїним тілом. Бо…

      Опирався, як міг, і вже кудись падав.

      Світ поплив перед очима і під ногами. На сніг упав його старий засмальцьований кожух, а поверх нього – її новий, модний, певне ж, дорогущий і чоловіком справлений. Він, уже будучи на ній, роздягнений і розпашілий, відчув, як її живіт – горбочок добре помітний, чого не було раніше, – мовби кудись його підіймає.

      – Помацай, якщо хочеш, – зашептала вона, якось геть по-дитячому. – Живота помацай, там твій син, баба Луциха каже, що синок буде… Я ж на п’ятому вже місяці, Я-а-а-ську…

      Хоч ці слова болюче різонули, вже геть розпалений Яків не міг її кинути, перервати ці прокляті любощі, цю гріховну веремію. Та він не став панькатися, обережним бути, як вона просила, а брав по-справжньому, грубо й навіть брутально, як ніколи раніше. Син… Його син… А скільки з його сином в собі вона лягала під іншого? Мала сім’я иншого, що поганило його сина! Скільки разів чекав у тому гайку?! Чого ж він не убив її, тоді, коли стояв перед тим розпроклятим весіллям, з єдиним набоєм у тепер вже конфіскованій рушниці… Як спустошує його цей жар… І сніг, що падає з ялин, той жар не гасить.

      А над лісом, над лісом, помічає він, крізь прогалинку СКАЧАТЬ