Століття Якова. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

      Як він її не вбив тоді, чого?

      Побачив бездонний сум в очах? Побачив. Ті очі його пропекли й закричали. Закричали: не вірити словам. Не вірити нічому, навіть сьогоднішньому дневі й тому, що він приніс, що довкола він бачить і відчуває.

      – А у нас усе добре після весілля було, Ясику… Сорочку родині мою показали. Із кров’ю, як і належить після першої шлюбної ночі.

      Нахилилася близько, моргнула і стиха-стиха:

      – Тиміш перед тим кроля зарізав…

      «Ліпше б він тебе зарізав», – ледь не сказав.

      Али Тиміш… Ци, мо’, й знав усе про них? Як же то?.. Ци насміхається ця злидниця…

      – Я за тебе радий, сусідочко. Хай тобі буде добре сьогоднє і завше.

      – І тобі, сусіде. Так само…

      Ось така розмова у них вийшла.

      Нащо Улянка його кликала? Щоб зайвий раз боляче зробити? Міг би заприсягтися, що ні. Але то вже пізніше прийшло.

      – Тебе не чіпатимуть, сусіде, – сказала Улянка й повернулася спиною, пішла собі, мовби нічого не було між ними. Мовби справді розмовляли двоє сусідів.

      Його тилько викликали в постерунок, прочитали мораль і сказали, що має заплатити штраф за порушення громадського спокою.

      – Штраф? Килько? – спитав і подумав, що чого доброго доведеться за свою дурість якщо не з конем, то з підсвинком розпрощатися, бо ж грошей на господарці катма, чи й злотий нашкребеться.

      – Вам повідомлять, – сказав поліцай, і це ввічливе звернення здивувало.

      Він дивився на ситу морду в мундирі, запакованого в закони й параграфи чоловіка й подумав про силу, яку має жінка, з якою любився. Яким був ланцюжок її незбагненої сили? Тиміш – батько, а через них, представників двох найбагатших у їхньому селі родин і до влади близьких – тих же старосту, солтиса, крізь витрішкувату душу (хіба душа такою буває, майнула думка) цего поліціянта тая влада простягалася й до чогось невидимого й невловимого, що витало й над цими чоловіками, й над їхніми душами, й землею, яку вони топтали. Чого він не збагнув, не зміг второпати своїм хлопським розумом, коли кохався з Уляною, коли м’яв її, стискав ув обіймах, вважав, що володарює над нею? Можна обижатися хоч сотню разів, що вона, та солодка сучка, продала любов… Али ж ци так? Раз не пішла за ним, то щось є вище? Гроші. Оті брязкальця, яких у нього зроду-віку не було? Щось таке, чого таки не годен збагнути? Честь роду, яку боронила Улянка? Боронила, вже носячи під серцем його дитину…

      Та дорога від гмінної управи додому була чи не найдовшою у його житті…

      Али побачив крамар Гершко і вперше (вперше!) сам закликав до корчми, як за старою звичкою, ще з царевих часів, називали ту хатину, в якій мона було випити й закусити.

      – Пане Гершку, у мене нєма ни гроша, – сказав тому хитрому пейсатому жидкові.

      – Хлопе Якубе, – сказав Гершко. – Мені не треба твоїх грошей. Їх у тебе все їдно нема, хоч із псами кишені обшукуй. Але все село гуде про твій, хлопче, вар’ятський здерубок[4]. Такого в тотему селі ще не СКАЧАТЬ