Проект «Міссурі». Яна Дубинянская

Чтение книги онлайн.

      Притримав окуляри на переніссі й сів. Я трохи надулася й також впала на місце. Жлоб, як і всі мужики. Але звідкіля він – місцевий, не общаговський! – знає, що Хуліта живе зі мною? Значить, цікавиться. Або Хулітою – чого не може бути, тому ще не може бути ніколи, – або мною. Я повеселішала, розкрила конспект й намалювала згори нової сторінки троянду та сердечко.

      Раптом в аудиторію увійшов викладач; причому буквально за секунду перед тим в інші двері кулею влетіла Алька. От стерва, таки встигла.

      Всі встали. Підводячись, я потерлася ногою об ногу Русланчика: ніби випадково. Він, звичайно, зробив вигляд, ніби не помітив.

      Помітив Веніамінович:

      – Ланова, відсуньтеся од Циби на два місця, – рядами прокотилося гиготіння; ідіоти, чого іржете! – Можете сідати. Тема: «Парадигма авторитету як універсального базового елементу управлінської системи». Записали? Хто скаже, яку дефініцію авторитету давав Гленн Райт у статті…

      От тепер аудиторією прошурхотів найсправжнісінький мандраж. Я посміхнулася: будете знати, як гигикати з людей!.. хоча сама, звичайно, теж впритул не бачила тієї статті зі списка. До речі, Хуліта казала, що в бібліотеці її не…

      Лише Русланчик, сонечко, підняв руку, а другою гортав конспект. Той самий, який не захотів мені давати.

      На перерві ми з дівками пішли в Кулю, – Хуліті, бачте, захотілося поїсти. Лєнка причепилася за компанію, хоча вона в нас намагається схуднути. Я зовсім недавно в общазі налопалася од пуза, але приєдналася: Русланчик, мабуть, теж голодний. На парі довелося не звертати на нього уваги: хай не думає, що я така. А після пари впустила лінійку і навіть спасибі не сказала, коли він підняв. Ось!

      В Кулі прикольно. Стіни прозорі, й видно все на вулиці, – не те що в аудиторіях, де віконця маленькі, та й ті попід самою стелею. Але видно не по-нормальному (стіни ж круглі!), а викривлено-перекошено, як у кімнаті сміху. Супер!..

      Хуліта замовила собі комплексний обід, а ми з Лєнкою взяли сік – я з булочкою, вона без. Влаштувалися за крайнім столиком, ліворуч од виходу, щоб дивитися на всіх, хто заходить. Хоча я особисто сіла носом до стіни: хай не думає, що я виглядаю його навмисне. Русланчик, тобто; а дівки мені все одно скажуть, коли він з’явиться. Почався дощик, і Куля з зовнішнього боку вкрилася краплинками: машини, що під’їжджали, стали схожими на жабок в бородавках.

      – Глянь, чобітки – обалдіти, – прогула над вухом Лєнка.

      – Фірма, – ствердила Хуліта.

      Довелося вивернутися літерою зю, щоб не відстати од колективу. Да-а, таких чобітків моя матінка з Туреччини не возить. Підбір тонісінькою шпилькою, панчішки до колін, і справжня замша, – я на цьому розуміюся. Дівку, що стирчала з чобітків, роздивитися як слід не встигла: вона вже підійшла до стойки, а зі спини було видно лише чорне волосся довжиною по оце саме.

      – Це Багалієва подружка, – повідомила Лєнка. – Пам’ятаєш, на тій гулянці?.. Третій курс.

      – Андрійчик – сонечко, – зітхнула я.

СКАЧАТЬ