Все те незриме світло. Ентоні Дорр

Чтение книги онлайн.

      Вернер подумки проказує аргументи, які викладе своїй сестрі. «Pflicht. Це означає «обов’язок». Повинність. Кожен німець має виконувати своє призначення. Узувай чоботи і йди на роботу. Ein Volk, ein Reich, ein Führer.[27] У нас у всіх свої ролі, сестричко». Але перш ніж дівчата повертаються, новина про те, що його взяли, шириться кварталом. Один за одним приходять сусіди, захоплено вигукують і кивають. Дружини шахтарів приносять свинячі ніжки й сир; гості передають один одному Вернерів лист; ті, хто вміють читати, читають його вголос тим, хто не вміє, і, повернувшись додому, Юта виявляє в сиротинці веселий натовп. Близнята – Ганна й Сусанна Герліц – бігають навколо дивана, переповнені радістю, шестирічний Рольф Гупфаєр співає:

      – Підведіться! Підведіться! Славте Батьківщину!

      І до нього приєднуються ще кілька дітей. Вернер не бачить, як фрау Елена говорить із Ютою в кутку кімнати, не бачить, як Юта біжить нагору.

      Вона не спускається вечеряти після дзвінка. Фрау Елена просить Ганну Герліц проказати молитву й обіцяє Вернерові, що поговорить із Ютою, що він має залишатися тут, унизу, бо всі ці люди прийшли заради нього. Щокілька подихів у нього в голові спалахують слова: «Тебе призивають». Із кожною хвилиною спливає час, що залишається йому в цьому домі. У цьому житті.

      Після вечері малий Зіґфрід Фішер, якому щонайбільше п’ять, обходить стіл, смикає Вернера за рукав і дає йому фотографію, вирвану з газети. На ній шість бомбардувальників пливуть над кряжем із хмар. Відблиски сонця завмерли на фюзеляжах. Вітер відкидає назад хвости шарфів на шиях у пілотів.

      – Ти їм там покажеш, правда?

      Його обличчя палає вірою; здається, він підводить риску під усім тим часом, який Вернер провів у сиротинці, сподіваючись на щось більше.

      – Покажу, – відповідає Вернер. Погляд кожної дитини прикутий до нього. – Обов’язково покажу.

      Occuper[28]

      Марі-Лор будить церковний передзвін: два, три, чотири, п’ять. Слабкий запах плісняви. Старезні пухові подушки, зовсім продавлені. Шовкові шпалери на стіні за горбкуватим ліжком, на якому вона сидить. Розкинувши обидві руки, вона, ще трохи, й торкнеться стін кімнати.

      Затихає луна від дзвонів. Вона проспала майже увесь день. Що це за стишений гул? Натовп? Чи це й досі море?

      Вона торкається ногами підлоги. Мозолі на її п’ятах пульсують. Де її ціпок? Вона човгає, щоб ненароком не забити об щось гомілку. За шторами – вікно, зависоко для неї. Навпроти вікна вона знаходить шафу, шухляди якої відчиняються лише наполовину, а далі упираються в ліжко.

      Яка тут погода! Її відчуваєш на дотик.

      Вона напомацки виходить у двері. Куди? У коридор? Тут гул слабшає, стає легеньким журкотом.

      – Агов!

      Тихо. А тоді, поспішаючи з самого низу, у важких черевиках мадам Манек піднімається вузькими, звивистими сходами, її хрипке дихання все ближче, третій поверх, четвертий – скільки ж їх у цьому будинку?

      – Мадемуазель? – Мадам бере її за руку, веде назад у спальню, в якій вона прокинулася, СКАЧАТЬ