Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ поставила портфель, зверху поклала згорток із крейдою:

      – Ну, показуй, що хотів.

      Вікон у Музеї не було. На їхньому місці тяглося кольорове панно з електричною підсвіткою – стародавнє місто із забутою назвою, колись дощенту знищене апокаліпсисом і реконструйоване за збереженими гравюрами. Навпроти, у вітрині, лежали на вилинялих подушечках закопчені металеві уламки, а зверху, на стіні, мідними літерами було викладено чийсь вислів: «Доки ми пам'ятаємо про загиблі цивілізації, історія триває».

      Лідка пересмикнула плечима.

      – Ходімо, мала…

      – У мене є ім'я, – сказала Ліда більше для годиться. Вона давно не ображалася на прізвисько, тим більше що в Славкових устах воно звучало майже ніжно.

      – Ходімо, тут новий експонат…

      Фотографія справді була нова, матова, кольорова. І величезна, заввишки майже метр; крізь дим і язики полум'я на Лідку дивилася, як жива, здоровенна потворна глефа.

      Лідка відсахнулася.

      – Страшно? – підкреслено байдуже спитав Славко.

      – Гидко, – сказала Лідка, дивлячись убік. – Для чого ЦЕ показувати?

      – Для того, що скоро вони з моря полізуть, – Славко повчально підняв палець. – Ми маємо бути готові…

      – Я не збираюся на них дивитись!

      – Ось бачиш, ти боїшся! А знаходяться ж хоробрі люди, які їх фотографують! Це справжній знімок, вісімнадцять років спецзберігання…

      Лідка ще раз мигцем глянула на фото. Потім на Славка; глузливо примружилася:

      – Спецзберігання? Вісімнадцять років? Слухай, це підробка. Я в дитинстві теж глеф малювала. Містифікація…

      Славко надувся:

      – Скажи ще раз.

      – Мі-сти-фі…

      Славко швидко нахилився вперед і губами спіймав Лідчині губи. їй зробилося страшно й неприємно; вона не думала, що симпатяга Зарудний здатен на таку дурницю.

      – Дурень…

      Вириваючись, Лідка спіткнулась і сіла на волохатий килим. І відбила б собі м'яке місце, якби Славко не підхопив її.

      – Дурню, Зарудний, зовсім сказився?!

      – Мала… – сказав Славко жалібно. – Встигнеш на свою математику…

      Руки в нього були дорослі – жилаві, тверді й водночас красиві, з довгими пальцями. Славко закінчив музичну школу.

      – Ну що ти мене так пестиш весь час, ніби я тобі кішка?

      – А як тебе пестити, мала?

      – Ніяк, пусти…

      Він не дозволив їй устати. Навпаки, навалився зверху і знову поліз цілуватися. Лідка вирішила хвилинку потерпіти – колись же він відчепиться?! А на майбутнє треба буде затямити: Зарудний – дурень…

      Але Славко не думав дати їй спокій. Навпаки, поліз рукою Лідці під спідницю, а цього вона не збиралася терпіти в жодному разі.

      – Очманів?! Зараз як закричу…

      – Чого б тобі кричати? Дурненька, чи що?

      – Пусти!

      – Та СКАЧАТЬ