Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

      – Ач, яка моторна…

      Спіймав н долоню. Сильно стискати не став, так, легесенько потиснув:

      – У вас наступний урок який?

      Лідка інстинктивно озирнулася, чи немає поблизу дотепника Рисюка.

      – Математика…

      – А я в Музеї чергую, – сказав Славко з дивним виразом.

      Із прочинених дверей класу тягло холодом. Вибите вікно нашвидкуруч намагалися прикрити якимось шматком картону.

      – Чуєш, мала? У Музеї… пил витираю. Від фізкультури звільнений.

      – Вітаю, – сказала Ліда.

      Славко помулявся:

      – То ти знатимеш, куди прийти, якщо у вас математику відмінять?

      – Не відмінять, – вона знизала плечима. – Он порожніх класів скільки.

      – Ну то сама відміни…

      Ліда поблажливо всміхнулася.

      Це в середній групі можна так от запросто прогуляти урок. А її, Лідчину, відсутність математичка помітить відразу – порожнє місце на першій лаві, під самим носом. Навіть якщо Рисюк промовчить, а мовчати він, звісно, не буде…

      Продзвенів дзвоник на урок. Математичка з'явилася, брязкаючи ключами, як тюремний сторож – під її заняття виділили кабінет цивільної оборони, що зазвичай замикався на три замки. Там зберігалися протигази, акваланги, ракетниці й інше обладнання, дороге й привабливе для злодюг. А вже злодюг останнім часом розвелося понадміру, навіть у ліцеї, навіть незважаючи на цілодобове чергування міліції…

      Молодший «Б»-клас вервечкою потягнувся сходами вгору; погляд математички спинився на Лідці:

      – Сотова… принеси, будь ласка, крейди з підсобки, а то в цивільній обороні й вічно не вистачає. Тільки швидко – одна нога тут…

      – Ага, – сказала Ліда. – Зараз.

      І попливла проти течії – й однокласники вгору, сама вона – вниз. На другий поверх, по навоскованому паркету праворуч, коридором прямо – туди, де вчительська, комірчина й Музей.

      Звична метушня проганяла страх. Учителі поводилися так, ніби нічого не відбувалося; знайомі стіни ніби говорили: нічого з тобою не станеться, нічого з тобою статися не може. Світ непохитний, якщо дорослі спокійні…

      Вона перевела дух і натужно всміхнулася сама собі.

      Славко Зарудний стояв у дверях Музею. По-хазяйськи крутив на пальці ключ. Побачивши Лідку, по-справжньому зрадів, навіть, здається, почервонів:

      – Відмінили?!

      – По крейду послали, – сказала Ліда, відводячи погляд. Славко скис. Йому було вже майже сімнадцять років, але почуття свої приховувати він так і не навчився.

      – Ти слухай, мала… Може, після уроків?

      – Після уроків по мене батько заїде, – Ліда зрозуміла, що їй шкода ображати Славка. Що Славко хороший хлопець, за ним упадають щонайменше троє дівчат, і будь-яка з них на Лідчиному місці відклала б математику на потім.

      – А що ти мені хотів показати? – спитала вона буденно. – Може, хвилини вистачить?

      – Хвилини?! – СКАЧАТЬ