Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ амеба на широкій рівнині. Перекинутий броньовик. «Домовлений час».

      Шкода Яну.

      Вони стояли й сиділи посеред порожнього поля, пили чай із термосів, згори насувала спека… А в цей час Ворота вже стояли відчинені, і час спливав, клацав, бігла стрілка на чиємусь байдужому хронометрі. І бідолашна знесилена Янка ще не знала, що жити їй лишилося – дві години.

      Лідка стиснула кулаки. У кишені куртки хруснув потривожений папірець.

      Андрій Ігорович гуляв із нею спорожнілим зоопарком, а за пазухою в нього була бомба. Любовно приготована, з уже підпаленим ґнотом; телевиступ, текст якого був уже написаний. Викриття. Ох, який був би вибух!

      От тільки підірвати не вдалося. Випередили. Убили піротехніка й відрізали ґніт, і бомбу вилучили… Утім, бомбою вона була саме в руках Зарудного. У будь-чиїх інших руках – петарда, хлопавка, не більше. Непевні чутки про «спецворота» точилися й раніше, завжди точилися, тільки ніхто не брався визначити в них відсотковий вміст правди…

      – Доброго дня… панно. Мені здається, я вас десь бачив. Лідка озирнулася. Хлопець усміхнувся, нітрохи не знітившись від її похмурого вигляду:

      – Ви маєте час? Я приїжджий, хотів би вбити де-небудь години дві… Тут десь є кафе?

      Лідка зміряла його з голови до ніг. Худорлявий, невисокий, куртка з чужого плеча і джинси з чужого, так би мовити, заду. Стандартний «страховий комплект» – мабуть, іще років п'ять вулицями ходитимуть люди в поношених «страховиськах». Лідці ще пощастило – їхній будинок вистояв, і навіть манаття в залізній скрині майже не постраждало…

      – Може, ресторан? – запропонував хлопець, небезпідставно вважаючи, що обірванцеві в «страховиську» слід бути наполегливим.

      Лідка роззирнулася. Вони стояли майже в самому центрі міста, навколо хтозна-скільки було і кафе, і ресторанів, і яскравих вивісок, та тільки місце, куди вона збиралася послати незнайомця, вивіски не має – соромиться…

      Вона вже відкрила рота – але останньої миті стрималась.

      – Ходімо до Музею.

      – Га? – хлопець заусміхався активніше.

      – До Музею природничої історії, – виголосила Лідка як на іспиті. – Ось вхід, бачиш? Дві каменюки з боків.

      Хлопець слухняно подивився, куди вказувала її рука. Невпевнено кивнув:

      – А може, все-таки кафе?

      Лідка повернулась і попрямувала до Музею. Хлопець відразу ж й наздогнав.

      – Тебе як звуть? – спитала вона на ходу.

      – Андрій…

      Вона різко сповільнила крок. Подивилася на нього недовірливо:

      – Точно? Не брешеш?

      – Чого б це? – справедливо обурився хлопець.

      – А мене звуть Яною, – сказала Лідка, дивлячись просто перед собою.

      – Яна? – зрадів Андрій. – Яке гарне ім'я…

      – Авжеж…

      Вона ласкаво дозволила новому знайомому купити два квитки, тим більше що ціна їхня виявилася СКАЧАТЬ