Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тонко заверещала. Нога її все-таки підвернулась на грудці; вона верещала, як підстрелений заєць. Лідка ніколи не була на полюванні, і порівняння було чуже, книжне, байдуже.

      Батько підхопив Яну на спину. Натужно крикнув Тимурові:

      – Лідка!

      Лідка побачила простягнуту до неї братову руку. І потяглася йому назустріч – але в цю мить налетіли ззаду, штовхнули її далеко вперед, у спину їй ударив відчайдушний крик мами:

      – Біжи сама! Не озирайся! Біжи! Вона побігла.

      Спереду була чиясь спина. Ззаду було чиєсь дихання. Праворуч і ліворуч рухалися чиїсь гострі лікті. Неба не було – голови, голови, голови, ніби Лідка заблукала в густому лісі. Виграє той, хто вищий на зріст, у кого довші ноги…

      І той, хто дуже хоче жити.

      Шипіння над головами. Крик. Удар; здригнулася земля. Лідка ні про що не думала.

      Спалахи. Під ногами щось м'яке, Лідка встигла підстрибнути, не спіткнутися.

      Мамо! Матінко!

      Вона бігла, втиснута в юрбу, забита в юрбу, ніби кілочок. Вона не могла оцінити краси і величі того, що відбувалося.

      Маси людей текли, як холодець, з усіх боків і до однієї мети; до тієї самої мети поспішав, риючи землю гусеницями, самотній броньовик ЦО. Невідомо, чого він прагнув, опинившись біля Воріт раніше від натовпу. І лишилось невідомим, тому що броньовик не встиг.

      І ті, хто біг у перших лавах, не встигли теж. Зіткнення; перші кілька секунд у важкої бойової машини була вся перевага перед пішими беззахисними людьми – але хвиля, що котилася полем, уже не була юрбою. Не була великою кількістю людей, нехай і ошаленілих, нехай і захоплених боротьбою за своє життя.

      Вона була іншим. І перед силою цієї нової істоти броньовик був не комашкою навіть – порошинкою. Його перекинуло, звалило, і лише тоді істота, що текла полем, інстинктивно кинулася в різні боки, обтікаючи перешкоду, огортаючи її віджилою плоттю, а потім і накриваючи – собою…

      Лідка не бачила. її більше не було. Була часточка колосальної енергійної амеби.

      Біля самих Воріт різні частини текучої істоти зіткнулися. Зіткнулися, викинувши вгору хвилю тіл, сплелися і ринули в рятівний отвір, усе швидше і швидше, рух вирівнявся, хрустіли ребра – але текуча істота не вміла відчувати болю.

      Швидше… Швидше…

      Небо палахкотіло. Істота на рівнині інстинктивно відлічувала останні відведені для порятунку хвилини.

      Після того як термін спливе, небо розступиться, не бажаючи більше стримувати клуби полум'я й задушливого газу.

      Хто не встиг – той програв назавжди. Істота на рівнині знала це – пам'ятала пам'яттю пращурів, і тому так швидко втягувалися розсипані полем псевдоніжки.

      У Ворота!

      …Лідку вже несло. Вона майже не торкалася ногами землі; не відчуваючи болю в плечах і ребрах, вона намагалася дихати. Тільки дихати. Хоч один раз іще вдихнути! Хоч раз!

      Істота на рівнині робилася все меншою й меншою. Втягувалась у Ворота, як втягується у водостік піниста після прання вода.

      Лідка СКАЧАТЬ