Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ нічого, що я на «ти» до тебе? Ось вони вилізли на суходіл. Ні, поки ще не дальфіни – життя вибралось на суходіл, обтрусилось і пішло собі далі… Там кістяк якоїсь тварюки, наче динозавр м'ясоїдний. На задніх лапах бігав і жер усе, що рухається. Ось, у цій вітрині – муляж первісної людини. Жили вони важко, але апокаліпсисів тоді не було. Тільки лякали одне одного – от, мовляв, скоро кінець світу, у-у-у!

      Андрій трохи відсунувся й дивився на неї з переляком – не інакше, міркував, а чи не варто скасувати захід і чи не дати драла, списавши вартість вхідних квитків на побічні витрати, які не виправдали себе.

      – Не бійся, – Лідка засміялася. – Про еволюцію й подальший хід історії я тобі не втиратиму. Ходімо відразу на третій поверх…

      І, вхопивши хлопця за руку, потягла ледь не силоміць.

      – От, – Лідчине дихання збилось, на щоках проступив рум'янець. – Ось місце, де справдилися побоювання людства. І надії справдилися теж. Розквіт науки і техніки, перші космічні польоти, перші ядерні випробування… І перший апокаліпсис, так його перетак, і перші Ворота. Бачиш?

      Андрій слухняно кивнув. Ворота були виконані в пропорції один до трьох, через них допитливий відвідувач потрапляв до наступної зали.

      – Дуже схоже… – Лідка підійшла до стилізованої стінки, постукала, зневаживши обов'язкову табличку «Руками на торкатися», провела долонею по приємній сріблястій поверхні. – Дуже схоже… мабуть, і вночі фосфоресціюють, як справжні. Світяться тобто. Так?

      Андрій розвів руками:

      – Слухай, Яно, я тут у гуртожитку зовсім неподалік живу, в кімнаті сам поки що, сусід поїхав на вихідні, хочеш, зайдемо до мене, коньячку поп'ємо?

      – Звідки в тебе коньяк? – механічно спитала Лідка.

      Андрій хитро всміхнувся:

      – Зі «страховочки». Мені належиться, я сирота…

      – Тобі за загиблих батьків коньяком заплатили? – спитала вона різко. Надто різко.

      Андрій відсахнувся, зблід:

      – Ти… що. У мене… ще в тому циклі… з дитбудинку я, зрозуміло?

      Він хотів піти, але Лідка спіймала його за рукав:

      – Пробач… пробач. Ти тут ні до чого. Пробач мені. Від цієї сволоти всього можна сподіватися… Вони перші дізналися про Ворота… і нікому нічого не сказали. Самі залізли, непоспіхом, із кухарями та служками, з дружинами й онуками, так між собою домовилися, тому й «домовлений час»… А потім уже, потім – сказали нам. І ми побігли… І я не встигла. Мене затоптали насмерть. Мене немає.

      Андрій хотів щось сказати – але похлинувся й закашлявся. Кашляв болісно, відступаючи, в коротких проміжках між нападами підводячи на Лідку очі й дивлячись на неї, як дитина на опудало динозавра.

      – Не віриш? – Лідка посміхнулася. – Спитай кого хочеш. Яна Сотова загинула під час апокаліпсису… точніше, під час евакуації. Тому що ось.

      Вона витягла з кишені твердий і білий, складений увосьмеро папір. Але Андрій не став чекати, СКАЧАТЬ