Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

      Славко втягнув голову в плечі; Лідці зробилося соромно.

      – Я й раніше здогадувався… – сказав Славко безбарвно. – Мама казала… що ми потрапляємо в «контингент». Тільки після всього ЦЬОГО… з батьком… евакуюватися все одно довелося… на загальних умовах.

      Лідка вишкірилась:

      – А уявляєш, що було б, якби він устиг СКАЗАТИ? Напередодні апокаліпсису? Що було б?

      Славко вимучено всміхнувся:

      – Відмінили б «домовлений час». Примусили б. Заколот…

      – «Контингент» його і замовив, – сказала Лідка поволі. Як вирок виголосила.

      Славко закусив губу:

      – «Контингент» великий. Ти знаєш – хто?…

      – Дізнаюсь, – сказала Лідка глухо.

      У вітальні задеренчав дзвоник. Прочовгали капці тісним коридором; за кілька секунд у двері кімнати постукала мама:

      – Лідо, тебе Свєта питає…

      Лідка на мить заплющила очі. Навіть роздратування не було; Свєтка з четвертого поверху сяяла, обличчя в неї було червоно-рожеве, як поросяче тільце:

      – Лідо, тут така справа… Візочки за рознарядкою, нові, «трієчки», зимова, літня, з колискою. Я про тебе згадала, знадобиться ж, а невідомо, чи знайдеш потім таке диво. І недорого зовсім. Візьмеш, Лідо?

      Лідка змогла навіть вичавити усмішку:

      – Спасибі, Свєто. Поки не треба. Забобони.

      – А-а-а, – на Свєтчиному обличчі виникла тінь розуміння. – Ну, зрозуміло, тільки ж тепер не до витребеньок, зазвичай усі хапають, доки є, а то потім же всі понароджують – удень зі свічкою не знайдеш пристойного візочка… Добре, Лідо, ти заходь, коли що…

      – Ага, – сказала Лідка. – Дякую.

      Славко чекав її. Крутив пальцем бобіну старого, давно несправного магнітофона. Батько давно поривався викинути «цей мотлох», але Лідка не давала, хтозна-чому затявшись. Ніби мертвий магнітофон пов'язував її з колишнім життям, яке було, звісно, не мед, але от згадується, як рай; тоді батько бурчав, що, мовляв, припече, шукатимеш, куди ліжечко поставити – от тоді й викинеш, нікуди не подінешся…

      Лідка сіла на підлогу. Притулилася спиною до старого дивана:

      – Я, Славо, ДІЗНАЮСЯ, хто його замовив. Життя на це покладу, але дізнаюсь.

      Славко підвів очі:

      – А звідки в тебе цей папір?

      – Знайшла, – Лідці пристало б зніяковіти, та от лихо, вона не відчувала за собою провини. Анітрохи; навпаки – тепер вона відчувала невиразне роздратування через те, що Славко, рідний син убитого депутата Зарудного, не поспішає різати руку і кров'ю підписувати обіцянку про близьку помсту. Не присягається, звузивши очі: і я життя покладу, але допоможу тобі ДІЗНАТИСЬ ім'я вбивці…

      Славко перехопив її погляд. Спустив очі, зітхнув, облишив магнітофон і сів поруч, так, що Лідка відчула тепло його плеча.

      – Лідо… Мені батько розповідав… Іще ПЕРЕД усім. Щось на зразок притчі, але мені здається, що він сам її й вигадав. СКАЧАТЬ