Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин. Сборник

Чтение книги онлайн.

      – Здоров, – каже, – коте! А куди ти, – каже, – йдеш?

      – А так блукаю собі. Поки молодий був, то робив у хазяїна – миші ловив, а тепер уже старий став, миші не бачу, хазяїн мене не злюбив, не дає мені їсти і прогнав мене з двору, то я оце й блукаю.

      Собака каже:

      – Ну, ходім, брате коте, я тебе нагодую. (Це вже й собака так хоче робити, як вовк).

      Ідуть вони вдвох, побачив собака вівці та й посилає кота:

      – Біжи, – каже, – брате, подивись, що то пасеться?

      Кіт побіг, подививсь і каже:

      – Вівці.

      – Хай їх цей та той забере! Понабираємо за зуби вовни і не наїмося. Ходім далі!

      Ідуть. Собака побачив гуси.

      – Піди, – каже, – подивись, братухо, що то пасеться?

      Кіт побіг, подививсь, каже:

      – Гуси.

      – Хай їм лихо! Понабираємо за зуби пір’я й не понаїдаємось.

      Пішли вони далі. Ідуть вони. Побачив собака коняку.

      – Біжи, брате, – каже собака котові, – подивися, що то пасеться?

      Пішов кіт, подивився й каже:

      – Коняка.

      – Ну, це, – каже собака, – буде наша, поснідаємо добре.

      Почав собака їсти землю, яриться та й каже:

      – А дивись, коте, чи в мене хвіст тріпочеться?

      – Ні, – каже кіт.

      Собака знов гребе землю, щоб розсердитися, та й знов каже:

      – А що, чи тріпочеться? Кажи, що тріпочеться!

      Подивився кіт та й каже:

      – Трошки почав тріпотатися.

      – Тріпнем бісову коняку! – каже собака.

      І знов почав собака гребти землю і питає кота:

      – А дивись, брате коте, чи посоловіли в мене очі?

      – А кіт каже:

      – Ні.

      – Е, ти брешеш! Кажи: посоловіли! – каже собака.

      – Ну, нехай посоловіли, – кіт говорить.

      Собака як розсердиться та як скочить на ту коняку! А та коняка як дасть йому копитами по голові! Він упав і очі витріщив. А котик як прибіжить та й каже:

      – Ой, братику, як у тебе очі посоловіли!

      Вовк та вовчиця

      Розмовляли одного разу вовк з вовчицею.

      – Погано тобі, вовче, живеться, – каже вовчиця.

      – Чому? – дивиться на неї вовк.

      – Ти все по кущах ходиш, від людей ховаєшся.

      – Гм, – пробурчав вовк, – але ти також від людей ховаєшся…

      – Ні, я де хочу, там і ходжу, і ніхто мене не бачить.

      – Брешеш ти, голубонько! – не погоджується вовк. – Тебе бачать люди так само, як і мене.

      – Вір – не вір, я правду кажу, – відповідає вовчиця. Покрутив вовк головою та й каже:

      – Коли так, то давай перевіримо. Я заховаюсь у кущах, а ти йди у поле. Побачим: помітять тебе люди чи ні?

      – Добре, – каже вовчиця, – подивимось!

      Пішов вовк у кущі, а вовчиця вийшла у поле.

      Побачили СКАЧАТЬ