Рожеві сиропи (збірник). Артем Чех

Чтение книги онлайн.

      – Ну, так, може, під час громадянської тут штаб був? Махновці. Або Денікін.

      – Слухай, Денікін, – почав дратуватися Афоня. – Сідлай свою веломашину і їдь у справах.

      Дядя Сергій Валентинович був допитливим і не здавався.

      – А я ще подивлюся. Ти, Афоня, у мене по ділам останній був.

      – Не мішай! Без тебе тошно! – закричав він на листоношу.

      Дядя Сергій Валентинович особливим авторитетом не користувався. Але ні на кого й не ображався.

      Афанасій махнув на нього рукою й питально глянув на Ваню: ну?

      – Не знаю, – знизав плечима Ваня.

      – Може, сковирнуть? – вставив свої п'ять копійок дядя Сергій Валентинович.

      – Зараз я тебе сковирну!

      – Так що робити? – Ваня стояв на фанерному стільці. У руках він тримав дриль і вигляд мав щонайменше безглуздий.

      – Давай сковирнем, – сказав Афанасій, злобно глянувши на листоношу.

      Останній допивав Ванин компот.

      Афанасій приніс стамеску та викрутку.

      – Що краще? – В лівій руці він тримав стамеску, в правій – викрутку.

      Інструменти балансували, немов на аптекарських терезах.

      – Давайте поки викрутку.

      Афанасій дав.

      Ваня колупав стіну. Крейда, глина, залишки, очевидно, кінського навозу з легкістю відпадали. Афанасій ледь чутно скрикував, наче на прийомі у дантиста. Дядя Сергій Валентинович потирав вуса.

      – Стамеску, – наказав Ваня голосом зосередженого хірурга.

      Афанасій з покірністю асистента протягнув стамеску.

      Ваня колупав.

      – Є, – мовив він.

      – Що там?

      – Якийсь ящик.

      – Ящик?

      – Залізна коробка, здається.

      Листоноша підвівся. Афанасій напружився.

      – Діставати? – запитав Ваня. З його мужнього чола стікав піт.

      – А вона велика?

      – Нормальна. Так діставати?

      – Ти ж мені півстіни розковиряєш.

      – Пів не пів, але нормально. Замажете. Глини як грязі.

      – Ну давай.

      Ваня, вгативши кілька разів стамескою, сковирнув краєчок залізяки, і та з легкістю піддалася. Він потягнув на себе синій предмет, і в його руках опинився залізний ящичок розміром зі шкільний пенал.

      – Скарб! – в унісон прошепотіли Афанасій та дядя Сергій Валентинович.

      – Можливо, – майже індиферентно промовив Ваня.

      – Дай! Дай мені, що це? Дай! – У Афанасія затрусилися руки.

      – Чудасія! – запищав листоноша й вщипнув себе за вухо.