Люборацькі. Анатолій Свидницький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ А якби йому так?

      — Йому? — ніхто не має права!…

      — І б'ють вас добре?

      — Ет! з вами не переговориш, — немовби з гнівом підказав Антосьо і почав чогось шукати.

      — Чого ти шукаєш? — питали сестри.

      — Ножа! Піду вудлище вирубаю.

      — Скажи, чи добре б'ють, то скажу, де ножі, — каже Мася, — та ще в нас є такий гострий, що ну!

      — Гляди ж, щоб дала ножа; бо як обманеш, то вже нічого не скажу, хоч проси й розсядься.

      І розказав, як там катують: Мася аж перехрестилась, Орися й собі, і Текля за ними.

      — То за що ж це? — питають.

      — З ласки та на втіху: от або замужичиш, абощо.

      — Як то — замужичиш?…

      — Давай ножа!…

      — Та скажи перше!

      — Давай ножа! давай тобі кажу!

      — Скажи, то дам.

      — Давай, бо буду бити!

      — Скажи, то дам!

      — Е! — почав Антосьо з гнівом і підскочив з кулажами, — давай, бо так і вчистю.

      Мася тільки усміхалась…

      — Не даси?… давай!

      Мася все сміялась.

      — То на ж тобі! — сказав Антосьо і з цим словом такого стусана дав, що та так й облилась сльозами. Орися й крикнула:

      — Чого ти б'єшся, Антосю!

      — Вже почали? — гукнув тато з покоїв.

      Та Антосьо не чув. Він тільки вчистив Масю, то так і чкурнув з хати. А сонечко вже заходило. Поки Антосьо справився з сестрами, всі хлопці довідались, що він приїхав. Були й такі, що не вірили, аж поки самі не побачили. як він вертався з поля з матір'ю.

      — Антосьо йде! — стали кричать. І вискоком за бричкою — та не пішки, а все верхами на хворостині, та ще й загнуздавши її, бо коні все цугові, щоб не здуріла, не побила. А нащо ж так батюгою підтина? — Е! не знаєте ви! Щоб лучче басувала. — Аж копіт збили дорогою. Антосьо мовби духу коням піддав, бо всі тащать такими герцями, що мабуть і під самим гетьманом луччого коня не бувало.

      Куди ж вони їдуть, молоді лицарі?

      Просто дорогою за Антосьом. І як він повертав у подвір'я, хлопці гукали:

      — А чи вийдеш?

      — Побачу, — відказав той, і серце йому задріботіло в грудях, як тільки в такім віку й може.

      — А як думаєш — вийде? — питали хлопці один одного, як Антосьо пішов до хати.

      — Може вийде, а може й ніт.

      — Пождім його, та тимчасом і коні попасемо!

      — Ну, добре, — заговорили і поставили свої коні в ряд, повстромлявши голови їх у пліт. Другий споришу нарвав, посипав перед конякою: «їж, каже, насичайся… Ге! Чогось не їсть! мабуть, дорогу чує».

      Поки отак коні стояли на попасі, верховці крізь тин позирали, чи не йде отаман. А він з сестрами справлявся. Хто дверима скрипне, тут все думають: от він. Аж ось і справді він.

      — Сюди, сюди! — почали хлопці. Антосьо й побіг до них.

      — Ге! — каже, — а в мене й нема коня. Переглянулись лицарі й мовчать.

      — Нумо, браття, в коней! — заговорив Антосьо.

СКАЧАТЬ