Люборацькі. Анатолій Свидницький

Чтение книги онлайн.

      На другий день, себто вже в неділю — де празник на пречисту, то на попразен, — чуть на зорю, подякувавши хазяям за притулок, рушили вони з подвір'я, на все придивившись, щоб пригоди не було, і покотили вздовж селом в долину.

      До Тернівки оставалось ще вісім верстов — люди лічать. Тих вісім верстов їхали вони мало не до самісінького полудня. Як осталось тільки один переярок переїхати, а там і коливорот, вони стали при долині і попереодягались. Мати надягла новий ніби шляфрочок, чорний, терновий, і те ж пальто, в которім їхала; зав'язала голову новою хусткою, все чорною і краї в квіти, і наготовила кашемірову шаль, щоб накритись, як з брички злізе. Дочка надягла зелену сукню, як там звуть, що мати переробила з своєї дівочої одежини, — з тої самої, в котрій вінчалась. Вона б іще її шанувала, та трохи сама розрослась, що вже не надягти, а тут для Масі треба було щось путящого справити, і нового пошкодували, то порішили з старим. Закрутилась Мася в таку ж хустку, яка в мами на голові; впакувались і поїхали.

      Як приїхали під самий коливорот, паніматка поспитала в заворітнього:

      — Де тут жиє учителька, пані Печержинська?

      — Он! у поздовжній перії, — показав той. — Ото, — показує, — бачите червоний дім з зеленим піддашком, не доїздячи до поперечної перії?

      — Бачу, — відказала паніматка, — ото він, що за ним зараз другий під новою гонтою?

      — Отож-то! — каже заворітній. — Так між тими двома ломами двірок стоїть, перед вікнами городчик, нова брама з подвір'я, цвяхована.