Серед темної ночі. Борис Дмитрович Грінченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ неї…

      Устав, не можучи лежати, накинув пiджака i вийшов з клунi. В кiнцi садка, що був зараз же сумежно з током, якийсь чистий молодий голос виводив пiсню.

      — Що воно спiва в нашому садку? — подумав Роман, перескочив через тин i пiшов садком. Спiвало не в їх, а в садку в сусiди, в Струка. Роман перелiз i через Струкiв тин i потиху пiшов помiж деревами вниз до рiчки на той голос. Незабаром вiн побачив дiвочу постать. Видно, що прийшла по воду, бо на землi стояли вiдра, але вона забула про їх, причарована цiєю тихою нiччю i нiжно звабливим плюскотом темних хвиль бiля своїх нiг… Стояла й спiвала.

      — Мабуть, Струкова наймичка, — подумав Роман, i йому згадалось її делiкатне обличчя з довгими вiями i тоненький стан, — так вiн тодi в танцi обкрутнув її, обхопивши за стан рукою… Вся зачервонiлася, задиханi молодi груди високо здiймаються… вихопилась i втекла…

      Роман тихо-тихо пiдiйшов до дiвчини. За спiвом вона почула його тiльки тодi, як уже бiля неї стояв. Жахнулась:

      — Ой боже! Хто це?

      Хотiла вже тiкати, але вiн придержав її за рукав:

      — Це я… Роман…

      — Чого ж це ти… ви тут?

      — Послишал, как пойош, та й прийшов.

      — Отож! Чого б то ви до мене прийшли!

      — Того, што харошiнька! — I вiн хотiв обняти її за стан, але вона випручалася. — Как тiбя звуть?

      — Левантиною…

      — Харашо! — I таки обняв її й притулив до себе. Але вона зараз одiпхнула його, вирвалась i, покинувши й вiдра, як коза дика, втекла, покрившися за деревами.

      «Еч, яка прудка! — подумав Роман. — Моторна! А ловка дiвчонка, — треба б заходиться коло неї!»

      Постояв ще трохи, дожидаючи, чи не вернеться по вiдра. Не верталась. Пiшов додому в свою клуню.

      Туди ж тим часом прийшов спати Зiнько.

      — Я думав, що ти вже спиш, Романе, а ти ще ходиш.

      — Не спиться какось.

      — От менi часом не спиться. Усе думки обнiмають та й спати на дають.

      — Думки? — сказав Романа i Зiньковi на мить здалося, немов сказав, трохи глузуючи: — Што за думки?

      — Та всякi… От учора я все думав, як його так iзробити, щоб усiм людям добре на свiтi жилося? А то от хоч би сказати про землю… Такого народу намножилося i дедалi то все бiльше й бiльше людей на свiтi стає… Людей бiльшає, а землi не бiльшає… Ну, тепер скрутно людям жити, а дедалi — все скрутнiше, все скрутнiше буде… i так колись iзробиться, що не ставатиме людям того, що земля може зародити… Що ж тодi робити людям? Хоч з голоду гинь!

      — Вот штука! — вiдказав Роман. — Не станить тут чого єсть — прикажуть переселяться на другое место, та й шабаш!

      — Та я ж кажу: а як i на другому мiсцi так буде? По всiй землi так. Що тодi буде? Може, про це в книжках абощо пишеться? Тебе добре навчено в салдатах, Романе, то ти це повинен знати.

      — В каких там книжках? — одказав Роман. — Вот будуть iщо такiї книги печатать! Про ето начальство само знаєть, как i што.

      — СКАЧАТЬ