Серед темної ночі. Борис Дмитрович Грінченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Роман був перед ним уже занадто низький, бо вчитель нижче писаря, врядника та крамаря Сучка i не дивився. Тiльки вiн iще не певний був, чи справдi Роман мужик. От i прiзвище його… Сивашов… Сивашов… Не чуть у нашому селi Сивашова… Але враз iзгадав:

      — Та вы должно Пилипа Сиваша сын?

      Роман трохи почервонiв i почав виясняти, що хоч сьому й правда, але всi його на службi звали «Сивашов», бо як простий чоловiк, то буде Сиваш, а як «образований», то — Сивашов.

      Тепер учитель уже знав, що нема чого йому знатися з Романом, — це тiльки пошкодить йому, принизить його перед його «панськими» знайомими. Надто вiн був сьогоднi сердитий: учора звечора вiн мало не до свiту гуляв у карти у батюшки i програв сiм рублiв. А в його саме не було тепер грошей, бо влiтку на грошi скрутнiше: взимку школярi (вони в його муштрованi) раз у раз носять йому всякi ковбаси, сало, а то так i сахар навiть, то менше доводиться витрачати. А тепер усе з готовеньких грошей! Добре ж, як вiн сьогоднi (має покликати всю компанiю до себе) та одiграє, верне своє, а як же нi? Все це гнiвало вчителя, i вiн сердито сказав Романовi:

      — Ну, мне теперь некогда… У меня дело есть…

      Роман почервонiв i встав ображений.

      — Как завгодно…

      Вiн простяг був знову руку, але тепер уже учитель не дав йому своєї. Зовсiм збентежений, Роман швидше пiшов з хати i чув, як слiдком за їм учитель пробубонiв:

      — Всякий тебе хамлюга лезет знакомиться!

      Поки вийшов Роман на вулицю, його збентеження минулося, i вiн тiльки був страшенно лютий на вчителя за образу. «До кого ж би менi ще пiти?» — думав вiн i побачив зараз же бiля школи волость. Повернув до неї.

      Тут уже йому пощастило, бо виявилось, що писар був його колишнiй товариш. Батько його ще хлопцем оддав до щколи аж у мiстечко, там вiн i вивчився на писарi. Цей сам добре вмiв «по-образованому» i радий був Романовi.

      — Сiдай, брат, сiдай! У нас у волостi нiкого нема: старшина, староста i всяке начальство подалося снопи возить, — дак я сам тут i старшина, i староста, i все.

      Роман сiв бiля столу, покритого зеленим, старим, скрiзь чорнилом заляпаним сукном. Писар, Григорiй Павлович Копаниця, був таких лiт, як i Роман, але вже добре вiдпасся на волосному хлiбi, i його заялозений пiджачок був вузький на гладкi плечi. Вiн крутив свою руденьку борiдку i залюбки розказував Романовi, який йому великий клопiт у волостi, що старшина дурний, вiн сам усе мусить робити, i за себе, i за старшину справлятися, а плата мала, а «так собi постороннiй доход тоже не значительно большой». На домик так-сяк збився, а бiльше й нi з чого…

      Тодi почав розказувати Роман, як вiн жив у городi — спершу в солдатах, а тодi на службi в палатi; тiльки вiн уже не казав тепер, що був швейцаром, а говорив, що був «таким служащим, што, знаєш, надзираєть за йзданiєм».

      Тодi збалакались за мужикiв, i писар їх лаяв, що народ став неслухняний i все хоче, щоб на дурничку йому роблено, мов i не тямить, що, хоч такси й нема, ну а всякому звiсно, що опрiч годової плати, треба писаревi i за кожну роботу — чи за пашпорт, чи за розписку, чи ще за що — окремо СКАЧАТЬ