Серед темної ночі. Борис Дмитрович Грінченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ надiв пiджака й картуза з бiлим верхом, тодi глянув на чоботи:

      — Ех, вакси просють!.. Ну, нехай другим разом! — I пiшов з хати.

      Вийшовши Роман з двору, спинився, не знаючи, куди йти. У нього були колись товаришi парубки, тепер уже всi жонатi хазяїни, — та йому не хотiлося до їх iти: що там од їх вiн цiкавого почує? Хiба пiти, щоб побачили, який вiн тепер став? Дак же нiкого дома нема — всi на роботi. Ну, та вже вийшов з двору, то пройдеться селом, а там, може, й надумає, куди пiти. I вiн подався вулицею. Iшов помалу, мов туди-сюди роззираючись на село, а справдi дивився, чи хто його бачить, чи нi. Та всi люди поїхали на поле, тiльки деякi баби поралися по хатах. На вулицi бiгали самi дiти. Один маленький хлопець, побачивши Романiв пiджак i чоботи з блискучими рiвними халявами, гукнув через вулицю до трохи старшенької дiвчинки:

      — Дивись! Дивись! Пан iде.

      Роман усмiхнувся, — йому це сподобалося. Але дiвчинка глянула на його i вiдказала своєму товаришевi:

      — Дурний! Co ти казес? То не пан, а салдат Сивасенко, менi мати казали.

      «Еч, чортова патяка! — подумав Роман. — Слова не вмiє сказати, а ще й пащекує». Вiн сердито глянув на дiвчинку, крикнув: «Ну, ти тут!» — i пiшов далi, а та, перелякана, спершу мовчала, аж поки Роман одiйшов геть-геть, а тодi, подбiгши до хлопця, сказала:

      — Людоцки, який страсний!..

      А «страшний» iшов далi. Йому по дорозi була крамничка, а бiля неї стояло двоє-троє чоловiкiв i жiнка. Роман знав, що треба поздоровкатися, проз їх проходячи, але подумав собi: «От iще чортзна-кому куражку скидать!» — i поминув людей так, мовби їх i не помiтив.

      — Що це воно пiшло? — спитав один дядько.

      — Та це Сивашiв солдат.

      — Чи ба, яке пишне: iде i не здоровкається. — I дядьки з жiнкою почали промiж себе судити Романа, що незвичайний; але вiй того не чув, а чимчикував далi i звернув на другу вулицю. Там побачив серед солом'яних покрiвель залiзний дах на невеличкому будииковi. Вгорi над дверима прибито було дошку з написом «Народное училище».

      «А зайду до вчителя!» — подумав Роман, хоч зовсiм учителя не знав.

      Увiйшов у чималi сiни з кiлочками й гвiздками по стiнах задля школярської одежi. Став, не знаючи, в якi дверi йти, бо перед їм було їх двоє. Однi буля трохи вiдхиленi, i крiзь них чути було розмову. Сердитий голос, говорячи «по-панському», кричав:

      — Почему ты мне сапог не почистил?

      — Двiр чистив, одповiдав другий, мужицький старечий голос. — Хiба я вам лакей? Я — сторож.

      — Нанялся сторожем — должен быть учителю лакеем. Каждый день сапоги чисть!

      — Та що це таке справдi? Я громадi пожалiюсь.

      — Плевать мне на твою громаду! Иди сейчас до Сучка и купи мне две колоды карт!

      3 дверей вийшов, бурчачи собi щось, сивий сторож.

      — Чи дома вчитель? — спитав Роман.

      — А он! — показав сторож на дверi i пiшов з школи.

      — Кто там? — почувся з-за дверей голос. — Верно, опять кто-нибудь притырил мальчика! Ну й идиоты! Хоть не говори им, что еще рано!

      Дверi вiдчинились вiд штурханця ногою, СКАЧАТЬ