Україна. Загартована болем. Тисяча років самотності. Олег Криштопа
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Україна. Загартована болем. Тисяча років самотності - Олег Криштопа страница 40

СКАЧАТЬ вигляді Задунайської Січі до 1828 року на території Османської імперії, а останні структури козацькі, запорозькі у вигляді Азовського козацького війська були скасовані Російською імперією аж у 1860 році, козаки нікуди не зникали. Зникла політична організація Запорозька Січ в 1775 році, але у певних формах: у формі Задунайської Січі, Усть-Дунайського війська, Буджацького війська, Азовського козацького війська вони існували і передали естафету, якщо можна так сказати, наступним поколінням».

      Нещасливий кінець Січі яскраво відтінює всю ганебність пристосуванства. Українським зверхникам не допомогли ні постійні докази вірності імператриці, ні особисті контакти з петербурзькими вельможами, ні екзотичні подарунки, ні хабарі. Усе це мало вигляд дрібного і несуттєвого порівняно з глобальним курсом Росії на знищення будь-яких ознак української державності. Калнишевський та найближча до нього старшина за вірність російській короні поплатились свободою.

      Року 1429-го до Великого Соловецького острова причалив човен з ченцями-пустельниками Саватієм та Германом. Через десять літ їх наступник, преподобний Зосима, заснував монастирську обитель, яка мала стати місцем приборкання грішної плоті в ім’я духовної досконалості. Обитель ця поступово приростала культовими та господарчими спорудами. Було зведено грандіозні будівлі Соловецького кремля та Спасо-Преображенського собору, прокладено биті каменем дороги, численні прісноводні озера сполучались мережею каналів. Складена з велетенських валунів кількакілометрова гребля поєднала Великий Соловецький острів з островом Муксалмою. З часом Соловки стали адміністративною, військовою та господарською столицею всього Поморського краю. Разом з тим монастирський комплекс розкривав багатющі можливості для утримання «государевих в’язнів» і нагляду за ними. Після ліквідації Запорозької Січі в’язнем номер один на Соловках став останній кошовий Війська Низового Петро Калнишевський.

      В’язнів на Соловках утримували в різних закутках фортечного муру та веж. Жахлива Головенківська тюрма, каземати Архангельської, Білої та Прядильної башт були німими свідками божевілля багатьох заживо похованих жертв царського милосердя. Довічно ув’язнити у просяклих кров’ю Соловках Петра Калнишевського запропонував Катерині Другій Потьомкін. Над вироком кошовому вони довго не думали. «За віроломне буйство та розорення російських підданих», – цитували їхній вердикт соловецькі «Монастирські відомості» за 1799 рік.

      Із початком XVIII століття, завдяки реформам Петра Першого, за Соловецьким монастирем остаточно закріпилась слава найсуворішої тюрми Російської імперії. Підпорядковуючись лише Святійшому Синоду, цей ставропігіальний чоловічий монастир користувався широкою автономією і мав гарантії невтручання з боку держави. Архімандрит монастиря був повним господарем архіпелагу. Чернеча братія проводила час не лише в постах та молитвах, вона була невід’ємною частиною системи тюремного нагляду.

СКАЧАТЬ