Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на чай із пирогом прийдуть дві подруги: бабуся Тося й тьотя Мар’ям. Хоч би електрика була. Інакше сидітимемо в темряві.

      Поля

26.03.

      Ми з мамою в тьоті Мар’ям дивилися серіал «Фатальна спадщина». І туди прийшла чеченка двадцяти п’яти років.

      Покликала мою маму. Попросила поворожити. Моя мама раніше ворожила. А тепер Руслан заборонив і вона перестала ворожити. Усім відмовляє.

      Мама і їй відмовила. Дівчина стала плакати й голосити. Вона розповіла, що в неї була сестра. Вийшла заміж у сусіднє село й чекала на шостому місяці вагітності дитину. А потім сестра прийшла якось із села до міста та говорила, що дядько її чоловіка чіпляється до неї. Просила захисту. Але батьки нічого не зробили. Не повірили їй. Згодом дядько чоловіка заявив, що вона його спокусила. Після чого родичі чоловіка посадили її в машину, вагітну на восьмому місяці, і відвезли кудись. Ніхто її більше не бачив.

      – Я впевнена, вони її вбили, – плакала дівчина. – Наша родина не стала з’ясовувати. А я хочу знати.

      Мама все одно сказала, що на картах більше не ворожить!

      – Ну зробіть хоч щось, – прохала дівчина.

      – Давай фото, – сказала мама. Вона теж уже так не робить. Але вона вміє. Подивиться на фото і знає, жива людина чи мертва. Є аура чи ні.

      Мама сказала, що вона завтра скаже, чи жива її сестра. Але хоч би що мама сказала, дівчина повинна це вислухати, піти і більше до нас не приходити!

      Дівчина попрощалась, а ми з мамою назад до тьоті Мар’ям пішли. Мама до телевізора – серіал додивлятись, а я на кухню з фото. Мені завжди хотілося побачити, чи є аура в людини. Але хоч скільки я мружилась і дивилась на фото, я так нічого й не побачила. Фото було маленьким, чорно-білим. На паспорт. На ньому була дівчина років вісімнадцяти. Я просто сказала їй, як видимій людині:

      – Приснись мені і скажи, що з тобою трапилось! Обов’язково приснись мені!!!

      – Що ти тут розказуєш?! – Прийшла мама, відібрала фото й засунула в кишеню.

27.03.

      Ранок. Ох, сон привидівся. Незнайомка з фото прийшла.

      Начебто я спускалася від зупинки «Нефтянка» і її зустріла. Осінь, багнюка така, і вона йде назустріч. Волосся в неї довге-довге. Сама худенька, з великими очима. Дивлюсь, а волосся в неї геть брудне.

      – Що трапилося з тобою? – питаю.

      – У мене красиве волосся було, – каже вона. – Але люди його забруднили. Багном замазали. У калюжі мою косу намочили. А потім сказали, що волосся брудне і я сама в цьому винна. А я не винна. І вбили вони мене й мою дитину. І ніхто не заступився. Чоловік мені не повірив.

      – Стривай! – кажу. – Чим тобі допомогти?

      – Ти допомогла. Ти мене послухала й повірила. Спасибі.

      І пішла далі, тягнучи по землі брудну мокру косу каштанового волосся.

      Вечір. З’явилася дівчина, яка вчора приходила. Мама їй квапливо сунула фото. Сказала:

      – Вибач. Сестра твоя мертва.

      Дівчина заплакала, стала гроші давати. Мама не взяла.

      – У неї каштанове волосся було? – я запитала.

      Мама СКАЧАТЬ