Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Вони могли тебе сильно побити!

      Вона повторила:

      – На все воля Аллаха.

      І пішла до шкільних воріт. А я залишилася стояти стовпом. Уже виходячи з воріт, дівчина обернулась і гукнула:

      – Баркалла! (Дякую!)

      П.

02.05.

      За бабусею Тосею ганяються, мало не вбили ножем – ледве ухилилася. Через її дім. Дім знову собі забрали якісь чеченці. Їхати бабусі Тосі нікуди. Ерика й Сашку ледве розмістили в рідних. Нема де жити. Ні кімнат, ні допомоги влада не дає.

      Бабуся Тося ночувала в хороших сусідів-чеченців. Вони її сховали. Не дали вбити.

      Зараз вона чекає на мого вітчима Руслана. Він з’явився. Знову поїде розбиратися за бабусю Тосю з тими, хто захопив її житло й майно. З Русланом обіцяли піти діти тьоті Мар’ям і Мансур.

      Що думає тьотя Аля? Виїхала з дітьми, а свою стару маму залишила. Адже її можуть щохвилини вбити! Бабуся Тося плаче й тремтить.

      Щодо того мужика, який ломився й кричав, вдалося з’ясувати: виявилось, його підіслала з маминої роботи, з кафе, жінка Хадиджа. Це її коханець.

      На думку декого, всіх росіян треба вбивати, а квартири собі забирати. Хадиджа налаштувала свого коханця проти моєї мами. Мама дізналася про це від тьоті Мар’ям і тьоті Тамари. Пішла до Хадиджі й улаштувала скандал. Сказала, що Руслана до її дітей пошле. Нехай постукає у двері й полякає їх.

      Чеченці Едик і Арлет, господарі кафе, мою маму підтримали і сказали, що всілякі гірські барани понаїхали і тепер усім нормальним людям життя немає.

      Поля

04.05.

      Бабуся Тося і Руслан возили мене до лікаря в лікарню № 9. Вуха й горло лікар подивився: запалення минає. Слава Богу!

      Бабусі Тосі Руслан дозволив жити в нас. Сам ходить ночувати до друга в нижні будинки. Вона дуже боїться.

05.05.

      Була в школі. Пішла вранці з Лунет, Патошкою та Хавою. Не спеціально, звісно. Просто дорога одна і школа одна. Так і пішли.

      Хава встигла повідомити всіх, що тато мого тата – чеченець і тому ми з нею знову подруги. Казна-що, звичайно. Патошка – аварка, Хава – інгушка, Лунет – чеченка.

      Лунет, така бридка, стала мене зачіпати. Назустріч ішов наш сусід дядько Валера. Я привіталася з ним, а інші дівчата – ні. Лунет давай висловлюватись:

      – Він тобі хто? Навіщо з росіянином вітаєшся?! У тебе друг росіянин! Ха-ха!

      А я відповіла:

      – Це наш сусід. Із сусідами, щоб ти знала, потрібно вітатись, а не бути нечемами.

      Після цього Патошка стала виправдовуватися, що вона дядька Валеру не помітила, а Хава схитрувала – вона мовчки кивнула. Лунет розлютилась.

      – А твої сусіди: тьотя Мар’ям і її діти – ваххабісти! – бадьоро заявила вона.

      – Що за дурниці?!

      – Вони горілку не п’ють і не крадуть! Отже, ваххабісти! – продовжувала верещати Лунет дедалі сильніше.

      – Ні!

      – А от і так!

      – Хто такі ці ваххабісти?

      – Бандити! Мені СКАЧАТЬ