Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ підлогу, замітаємо. Сьогодні повинні були чергувати Лінда, Німа й Малка. Ми з Кассі вже зібралися були йти. Аж тут підійшла Лінда. Ударила мене по обличчю і сказала:

      – Прибереш замість мене, російська тварюко!

      Кассі злякалась і відскочила. Лінда спокійно пішла до своїх, до Лур’є-Левиці й дівчат. Хлопці з ними теревенили в кутку. Вона навіть не подумала, що я можу відповісти.

      Мене трусило. Але я не знала, як почати бійку. Я не хотіла вдарити ззаду, як б’ють боягузи й негідники. Я пішла й розвернула її за плече. Лінда так здивувалася, що навіть нічого не зробила. А я подивилася їй в очі, а потім ударила.

      Вона заверещала і стала дряпатись. Тоді я схопила за волосся й ударила її головою об парту. Парта зламалась, а Лінда впала. Ніхто не накинувся на мене. Усі стояли й дивилися.

      Я сказала:

      – Сама бруд прибирай. Зрозуміло?

      – Я наскаржуся директору, що ти мене вдарила, – сказала Лінда якось не дуже впевнено.

      – Іди і скаржся! – сказала я.

      Вона пішла до директора, але її навіть ніхто не став слухати.

      Коли мене били, я не скаржилася нікому, навіть коли мені «вибухівку» в чоботи клали й сумку з вікна третього поверху кидали.

      Усі дивилися на мене в захваті. Лур’є-Левиця підійшла і сказала:

      – А ти класна!

      Поля

18.10.

      Іноді мені здається, що все це – сон. Сон, який коли-небудь скінчиться. Що я бачила? Війну. Роботу. Ринок.

      Ще школу, свій жахливий клас. От, припустімо, в нас твір: мені хочеться написати щось гарне, добре, а не виходить! Але навіть найдовші страхіття закінчуються. І я думаю: що ж побачу, коли прокинусь? Квіти, траву, сонце! Що це? Я лежу на піску, і поряд хлюпоче море!

      Вітрильник із бірюзовими вітрилами пливе, гойдаючись на хвилях. Захід сонця, яке прощально видихає червоно-жовтогарячі промені. Чайки кричать. Де я? У мене ж має бути батько? І я згадую, що він вирушив на вечірню прогулянку. Він на вітрильнику, далеко. А мати? Мама готує варення разом із тьотею і, здається, мені щось доручала. Раптом із-за дерев вибігає дівчина. Кароока, схожа на мене.

      – Полю! Я знайшла! Знайшла!

      – Що ти знайшла? – питаю я, дедалі більше дивуючись.

      – Як що?! Суниці, звісно! – відповідає вона.

      Я згадую: це моя сестра.

      – Ходімо! – кличе вона за собою.

      Дорогою я розповідаю їй сон: про те, як я жила в дивному місті на ймення Ґрозний, як ходила до школи і яка була війна.

      Сестра сміється.

      – Ну й привидиться ж таке!

      Ми з сестрою біжимо далі. Суниць так багато! Швидше треба їх зібрати! Аж тут невідомо звідки чути дзенькіт. Він перетворюється на гудіння. Потім це вже справжня сирена. І голос нашої вчительки, як грім:

      – Здавайте твори! Урок закінчено!

      Ах, це був сон!

      П.

19.10.

      Привіт!

      Ти, Щоденнику, і не уявляєш, що тут діється! З’явилися тьотя Аля, Ерик і Сашка. У них бандити захопили СКАЧАТЬ