Село не люди. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ перепусткою у щастя. Рая й сама вірила: вона, Роман, хатинку побудувати, дитинку мати… Хіба не щастя?

      З хати й почали. Нову самі будували, у дідовій старій ночували. Раїса з ферми щодуху мчалася: води наносити, їсти наварити, курям дати, попрати все, а потім до ночі цеглу Ромкові подавати, цемент із піском та водою у відрі місити. Зупинялися, коли падали. Ромко спав просто на підлозі, а Рая поруч мостилася. Сяде навколішки, рядно під зад, табуретку підставить, руки на неї покладе, а на руки голову опустить. Оце й увесь сон. Сама виметикувала: руки й ноги заніміють, не захочеш, а прокинешся вдосвіта. І знову – курям, на ферму, додому, води наносити, наготувати, попрати, а потім до ночі – Ромкові цеглу подавати, цемент із піском та водою… Ось він, будинок! Чотири кімнати на трьох. І комірчина. І кухня літня. І город – двадцять соток.

      – І синок у нас не пройдисвіт. Добра дитина. А щастя чо’сь…

      Раїса зітхнула, зиркнула на кляту табуретку. Як спала навколішки, так сотні разів лобом об неї билася.

      – Якби Ромка не пив… – загадала за звичкою – і раптом аж сіла на ненависну табуретку. – Оце! Таж уже третій день тверезий… Чого б це?..

      Тверезий Роман сів біля копи Залусківського і відламав шмат балабухи. Відкусив і виплюнув.

      – От зараза! Солі кинула, як молода.

      Глянув: а хто це полем іде просто до кургану? Може, ті самі чужі курви знахабніли вкрай?

      Упізнав іздалеку – і аж захлинувся.

      – От йо… Проходу не дає!

      І – за копу. Сховався, а очей відвести не може.

      – Чо’ це я на дитину намовляю?.. Сам, старий козел, із глузду з’їхав. Занапастив дівчину. Льонька мене вб’є… Точно вб’є.

      Катерина дійшла до підніжжя кургану, чоботи скинула й подерлася на верхівку босоніж. Усілася на висоті, але на світ, як раніше, не задивлялася. На Килинину мазанку все зиркала.

      – То йти чи ні? Хто би підказав? І що я бабі скажу? Добрий день, я сама не знаю, що зі мною? А баба мені відповість: то йди геть, малолєтко. Як сама не знаєш, звідки я можу знати?!

      Висмикнула Катерина з волосся смугасту хустину, коси розплелися. Вітер дмухнув – захвилювали коси, оповили тоненьку фігурку, мов таємниця.

      – Йо… Та що ж це зі мною робиться?! – шепотів під копою Роман, марно намагаючися вгамувати бажання. – Ні, ні… Йди вже! Йди геть!

      Катерина підхопилася, ніби його слова почула.

      – Піду…

      І – бігом із гори. Співає:

      Ой летіли дикі гуси,

      А за ними і Катруся!

      Ой летіли, ґелґотали,

      Милій Катрі щастя дали!

      Ой-йо…

      Ти тримай його, дівчино,

      Не в кишені і не в скрині!

      Пригорни його до серця,

      Хай воно від щастя б’ється!

      Ой-йо… Йо!

      Чоботи під курганом – чекають собі. Катерина в чоботи вскочила, аж раптом… Шурх, шурх у копі.

      – Гей, хто тут є?! Це копа Івана Залусківського… Усі знають….

      Тихо.

      Дівка плечима знизала, пакет підхопила.

      – Отак СКАЧАТЬ