Село не люди. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

      Із самого ранку Катеринин татко Льонька гарно вмовляв друзяку Романа піти з ним за сільською чередою. Навіть приховану від дружини Дарини пляшку показував.

      Ромко шкулився, очі відводив і все торочив:

      – Та не можу. Мені Залусківський наказав трактора полагодити.

      – Ромка, ти ж мене знаєш, падло! Я ж сам пити не можу. Я не алкоголік! – Льонька не злився – бентежився: що з Романом? Біда?

      – Давай іншим разом… – Роман сам не свій, очі долу, мнеться, як свіжа шкіра.

      – Отак мені череду перегидити! – Льонька плюнув і пішов до корів. – Ану мені! Тварюки! Гайда! Гайда!

      Батогом спересердя так крутонув, що і власній жопі дісталося.

      – І що воно за день?! Не день – «Лісова пісня»!..

      Роман провів Льоньку поглядом, сів біля постаменту, на якому колись колгоспниця із серпом стояла.

      – Чи й справді трактора подивитися?

      А тут і Залусківський чеше.

      – Романе, йди. Робота є. За курганом копу сіна склали, знаєш?

      – Сам складав. Як не знати. Аж п’ять літрів олії заробив. Оце мащуся тепер щодня від щастя.

      – А ти за копу мільйона хтів?! Кажи – будеш робити чи інших пошукати?

      – А що робити?

      – Копу стерегти. Якісь чужі курви приловчилися сіно красти.

      – Давай рушницю…

      – Може, автомат?.. Здурів! Так іди.

      – А скільки…

      – От вам би всім одне – скільки та скільки. Йди! Не скривджу.

      – Зараз кажи, бо в мене й удома справ вистачає.

      – Десять гривень за ніч.

      – За ніч? То чого мені серед білої днини туди пертися?

      – Ну, того… Не за ніч, а за добу.

      – Тоді хай двадцять гривень. Скільки мені там тирлуватися?

      – Та тижні зо два. Йой! Чотирнадцять діб, та по двадцять гривняків. Ти мене розориш, Романе! Ні, мабуть, не треба, – махнув рукою Залусківський.

      – Е, стій! А давай без грошей.

      – Без грошей? Давай! – повеселішав Залусківський.

      – Трактора даси. Я поле своє виорю. Озимину засію.

      – Хай буде, але на своєму пальному оратимеш!

      – Добре, – Роман відштовхнувся від постаменту, підвівся. – То я пішов?..

      – Поїсти із собою візьми. І щось тепле. Ночі вже холодні.

      – От який ти в нас дбайливий, Залусківський! – осміхнувся Роман.

      – Атож! Що би ви без мене робили. Повиздихали б! – образився Залусківський.

      Роман махнув рукою, пішов до хати.

      – Рай! Збери щось поїсти. Мені роботу дали!

      – Із грішми?

      Романова СКАЧАТЬ