Село не люди. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

      Роман чесно охороняв копу Залусківського. Спати собі не давав, прислухався, а щоб не нудьгувати, придумав порахувати, скільки соляри треба, щоби поле засіяти. І тільки рахувати взявся, як біля копи – тихі кроки.

      – Ах ви ж, курви чужі! Уже й прийшли по сіно?!

      Висмикнув Роман із копи товсту палицю, потім другу.

      – Ну, ходіть до мене! Ходіть! – шепотів люто.

      – Дядьку Романе…

      Почув тоненький голосок – і впав під копу.

      – Господи! Господи! Вона мені вже привиджується! Що ж воно за таке?!

      – Дядьку Романе… – Катерина стояла неподалік копи і чо’сь боялася підійти ближче.

      – Йо! Та це ж вона! – Роман підвівся, кашлянув для порядку, вийшов із-за копи.

      – О! Нічне видіння! Ти що тут робиш, Катерино?

      Катерина почервоніла, бровки насупила.

      – Якби ж сама знала? Ноги привели…

      Гоц! І з Романа всі декорації злізли. Затремтів, руки вперед простягнув, як сліпий.

      – Дитино золота! Русалонько…

      – Ой! Дядьку Романе, не підходьте! – перелякалася.

      – Не бійся! Я тебе не скривджу. Ну, дай руку… Тільки руку. Ось бачиш, і не страшно. Сідай. Сядь, Катю…

      – От якби стоячки…

      – Не бійся.

      – Добре, добре.

      Катерина сіла біля копи. Роман опустився поруч, руки зціпив, аж кістки хруснули.

      – Ти… прости мені. Біс поплутав. Наче марево найшло. Я тебе й пальцем більше не торкнуся. Русалонько… Рости. Я почекаю. Чуєш? Чекати буду, хоч би що!

      – Так то була… не любов?

      – Прости… Не можу пояснити. Мала ти ще. Любов… Тільки… Мала ти ще. Гріх. Я чекати буду.

      Катерина Сашкові слова згадала, вдихнула глибоко.

      – А може… не стоїть уже?

      Роман схопив дівча за руку, затиснув долоньку межи своїх ніг.

      – От воно! «Не стоїть»… Стоїть! Як залізо! Та я втерплю! Бо в мене до тебе… не пусте. Чуєш, Русалонько? Я тебе за дружину хочу. Тільки підрости ще трохи.

      – У вас є тітка Рая, дядьку Романе.

      – Розлучуся. Поїдемо геть. Хоч і в Килимівку. Світ великий. Що скажеш?

      – Не знаю… Як сліпа.

      – А ти серце слухай. Це воно тебе сюди привело. До мене привело.

      – Справді?

      – А як сама…

      – Думаю про вас весь час. У Сашки… очі такі ж сині. От нібито зовсім такі самі, як у вас, а я не про нього, а про вас думаю.

      – Серденько моє… Сиди. Сиди й не рухайся. Я твою ніжку поцілую.

      – Я в чоботях! – Катерина розсміялася, а в Романа – ніби крила.

      – Скидай свої СКАЧАТЬ