Село не люди. Люко Дашвар
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Село не люди - Люко Дашвар страница 13

Название: Село не люди

Автор: Люко Дашвар

Издательство:

Жанр: Современная зарубежная литература

Серия:

isbn: 978-966-14-1495-1,978-966-14-1497-5

isbn:

СКАЧАТЬ штовхонула Вадьку в бік:

      – Кажи, єдиний мужчина у класі…

      Вадька підвівся:

      – Усі при ділі, Маріє Іванівно. Хто жне, хто косить.

      – О-ой! Не патякай дурного! Жне, косить… Отак дурними й залишитеся, без знань. А я з такою новиною прийшла. Так хотілося всіх порадувати.

      – Ви нас порадуйте, а ми іншим перекажемо, – запропонувала Людка.

      Марусі й самій не терпілося.

      – Діти! – почала урочисто. – Ви ж знаєте курган, що між Шанівкою та Килимівкою?

      – Атож! – здивувалася Людка.

      – А це ж не просто купа землі. Ви ж пам’ятаєте, я вам на уроці краєзнавства колись розповідала… Історична пам’ятка. Залишок древньої цивілізації…

      – Якої саме? – запитав уїдливий Вадько.

      – Дуже древньої, – відмахнулася Маруся. – І от… Степан Леопольдович, завідувач Килимівського культурного центру…

      – Дядько Степан? Чоловік ваш? – уточнила Людка, яку формулювання «Килимівський культурний центр» збило з пантелику.

      – А хто ж іще? Звісно, дядько Степан, завклубом, – підтвердив Людчину гіпотезу Вадька.

      – Чого перебиваєте? Краще слухайте. То вчора…

      – Коли ви картоплю копали? – не здавався Вадька.

      – Коли ми – Степан Леопольдович і я – спілкувалися з ученими, – роздратовано підвищила голос Маруся. – То домовилися… Скоро до нас прибуде вчена експедиція, яка досліджуватиме курган. Бо з усіх українських курганів наш – найстаріший.

      – Класно! – зрадів Вадька. – А коли ті люди приїдуть?

      – Власне, через кілька днів. Іще хочуть пісень народних послухати, може, якусь нову для себе знайдуть. Отже… Щоб усі до одного з батьками поговорили, хай пісні згадують, до приїзду гостей готуються. Скоріше за все, вчені у Шанівці зупиняться.

      – Тоді хай шанівські й готуються, – підсумував Вадька.

      Удома Маруся пиляла очманілого від пиятики Степана.

      – Ну, Стьопо, гляди мені! Якщо про вчених збрехав… Буде тобі і стопка, й пісня!..

      – Марусю, хіба я собі ворог?! Хоч побожуся. Були вчені! Точно були. Випадково зустрілися на автостанції у райцентрі. Ну, я їх пригостив, ясна річ! Поговорили. Серйозні люди. Як про курган почули, загорілися. Кажуть: «Усе! Їдемо до вас!»

      – І коли? Я дітям уже сказала, що вчені приїдуть.

      – От ти базікало! – Степан потягся до акордеона. – Хоч у пекло, аби поперед батька.

      Уже й сонце в потилицю припекло, а Роман усе сидів і сидів під копою недвижно, як та каменюка. Схаменувся тільки, коли гуркіт від дороги пішов. Ноги налиті розім’яв, із-за копи вийшов. Гля’ – сам Залусківський із якимось незнайомим. ЗІЛа на дорозі кинули, до копи чешуть.

      Залусківський Романа побачив – і незнайомцеві, тихо так:

      – І ще одне прохання. Ви, Анатолію Петровичу, не кажіть, що ви зі страхової компанії, бо…

      – Бо що?

      – Та кровососи ж! Як узнають, що я копу застрахував, будуть із мене гроші тягти.

      – Ну, я не знаю…

      – Я СКАЧАТЬ