Молоко з кров’ю. Люко Дашвар
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Молоко з кров’ю - Люко Дашвар страница 9

Название: Молоко з кров’ю

Автор: Люко Дашвар

Издательство:

Жанр: Современная зарубежная литература

Серия:

isbn: 978-966-14-0031-2,978-966-14-1523-1

isbn:

СКАЧАТЬ на підвіконні.

      Розділ 2

      Румунка і німець. Незбагненний день

      У сімдесятому Орисі виповнилося сорок шість. Сива стала. Важка. Де там уже на щастя сподіватися? Одна… Вранці на ґанок вийде. Тихо… Знову – тихо! Як у могилі. Ніби заснуло життя! Ніби забуло, що не згасло Орисине серце, б’ється… Тихо. Знову тихо! День до ночі – знай спину гнути. Пальці на руках покручені. Лікар у місті знизав плечима, поставив діагноз «натруджені руки» і велів берегтися. А для кого? Тихо в Орисиних ночах. Тихо. Одна на постелі. Скрутиться, спогадами вкриється. Якби не Маруся, то й не зрозуміти, нащо ті дні гортати.

      Маруся виросла. Як Орися партизана Айдара на цвинтарі провідує, так усе йому про доньку, про доньку.

      – А красуня, – всміхається. – На хлопця гляне, – той, бідолашний, аж матню пінжаком прикриває. Чи за цигарку хапається, мовляв, оце я такий сурйозний та гоноровий, що мені Марусині чари не страшні. Вхопить ту цигарку в зуби, а очі аж кричать, так до Марусі ближче хочеться. Та вона в нас – не така. Ох і розважлива. Чуєш? Перебирає, перебирає… І цей їй не пара, і той – негодящий. Може, примху якусь біля серця має? Не знаю. Не признається… Не жаліється…

      Маруся і справді на материному плечі сльозами не вмивалася. Небалакуча, та вже як щось скаже – то по її й буде. Після школи секретарські курси закінчила і, як її голова на пару з Орисею не вмовляли їхати до міста на навчання, залишилася в Рокитному.

      – День всюди однаковий, – відказала незрозуміле і пішла до голови колгоспу у секретарки.

      – Тьху, дурна! – плювалися рокитнянські баби. – З такою красою за космонавта могла б заміж вискочити…

      Не брехали. На тлі линялого від пекучого степового сонця Рокитного, де навіть люди вицвітали до невиразного пісочно-глиняного кольору і так само, як глина тріщинами, вкривалися довчасно зморшками, Маруся здавалася недоречною яскравою плямою без півтонів і компромісів. Чорні очі не світлішали при дні, не темнішали від гніву, пекли чорним вогнем з-під чорних вій, чорні коси лоскотали литки, а червоні вуста без помад квітли на білому личку. Та найбільше бентежила рокитнянців незбагненна Марусина вдача.

      – Уперта як віслюк, – казали.

      – Люди бачили, як вона до церкви у місті швендяла, – пліткували.

      – Так он воно чого вона заміж не йде! Може, у черниці захтіла! – гадали.

      Та – до Марусі, бо ж цікаво, що у дівки на душі.

      – Марусько! Чого заміж не йдеш? Інші дівки аж плачуть, так заміж рвуться, а тобі воно, начебто, і нецікаво?…

      Маруся всміхнеться, плечем поведе:

      – Куди поспішати? Моя доля при мені, як пришита.

      У конторі при голові папірці до п’ятої поперебирає, матері по господарству так-сяк допоможе, у дзеркало на себе гляне й до клубу – як не кіно індійське, так танці під баян чи «Весну». А щоби там під клубом горілки хильнути чи папіроску спробувати – дулю! Намисто коралове на високих грудях поправить, всміхнеться, наче знає СКАЧАТЬ