Молоко з кров’ю. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ бомагу відправив… На самий верх! Щоб Орисі ордена вручили. Як героїчній партизанській зв’язковій.

      Рокитнянці замовкли, але не повірили. Уже й війна позаду, уже й казах Айдар молодим помер від ран, уже й Орисиній Марусі шість рочків, а вони так чи сяк повертаються до нез’ясованого питання.

      – Кажу, від румуна принесла! – б’є себе в груди Ганя Ординська, ніби свічку тримала.

      – Так… На казашку не схожа, – погоджуються баби.

      – І що ти крутишся, як та румунка бісова! – не втримався фельдшер Старостенко, коли якось Орися принесла до нього малу Марусю з набряклими гландами і фельдшер ніяк не міг змусити дівча роззявити рота, щоб тицьнути на обліплені мигдалини бавовняною ганчіркою, змоченою в гасі.

      Отак і приклеїлося – румунка. З м’ясом не відірвати.

      Маруся стягнула з шиї важке намисто, обережно поклала на стіл та – до вікна. Невже мама без неї до клубу піде? А потім – до татової могили на кладовище? Як же – без Марусі? Вона й героїчну пісню «Гренада» вивчила спеціально до Дня перемоги й оце б дядьків-фронтовиків послухала про страхи та фриців.

      На вулиці біля квітучого бузкового куща на Орисю з Марусею чекали дві молоді жінки. Обом – не більше тридцяти за паспортом, а на вигляд – усі сорок. Війна клята. Шкіру – зморшками, руки – мозолями, тільки очі світяться та серце тривожиться. А задля кого? Нема в Рокитному чоловіків нежонатих. Хіба що каліка Григорій Барбуляк. Вони й на нього заглядали, та Грицько на жінок тільки – тьху! Е-е-е-ех, судилося дівкам порожніми померти, тож, хоч і подумки, заздрили Орисі, аж дух забивало, – усе встигла: і покохатися, і Марусю народити, а від кого – румуна чи партизана – дівкам тепер все одно.

      Перша на огорожу глянула, всміхнулася:

      – Ох і дірка в паркані! Мабуть, коханець до Орисі бігає…

      – Звідки йому в Рокитному взятися? – друга. Та надвір. – Орисю! Скільки вже на тебе чекати?

      З дому – Орися. Сердита. Блискавки ледь утримує. Малу Марусю за руку чимдуж тягне, а та впирається, наче її до фельдшера на розправу.

      – Ану кинь мені оці коники! – Орися. І спересердя Марусю по спині – лясь!

      Маруся надулася, за одвірок вчепилася. Не відірвати. Губи стисла, з очей сльози котяться. Орися доньчину руку відпустила, стала над нею.

      – Ну що мені з тобою робити, теля вперте?

      Мала мокрі очі на маму підвела, кліпає, а одвірок не відпускає.

      Орися зітхнула, рукою махнула.

      – Ну добре…

      Ой-йой! І світ розквіт! Мала як підскочила, як гайнула до хати… Жінки з вулиці:

      – А куди це твоя Маруська вшилася?

      Орися знову рукою махнула, мовляв, хай їй грець, хвіртку відчинила, до хати обернулася й аж розсміялася.

      – От обізяна мала!

      Стоїть Маруся на порозі. Сяє, як той мідяк. А з шиї аж до пупа важке коралове намисто звисає.

      – Ну, то йдемо вже, – Орися їй.

      Маруся мамі киває, а сама й ступити боїться. СКАЧАТЬ